Монолог над вічністю

- Безглузда смерть...Ви тільки вдумайтеся: "Безглуууузда смерть... "
Ну, як? Скажіть! Як таке можна говорити про мене?? Як, я - Смерть, можу бути безглуздою???!!!
Глузду мені бракує? Чи то може вам його не дісталося? Хто з нас марнує крупиці того, що йменуєте Ви часом, життям?.. Кожен з вас, сам обирає своє існування, я тільки його завершую, підсумовую.
І завершую рівно тоді коли ви самі обрали. Чого дивуєтеся? Не пам'ятаєте свого вибору? Ну так, ну так... З першим подихом, під крик матері все забуваєте...
Та все ж таки, якщо спроможитися, бодай на хвилю прислухатися до себе, згадати на секунду хто ВИ, одразу й згадаєте свій вибір. Точно, кажу, згадаєте!
Всі згадують... Принаймні, коли заглядають мені в очі.. всі все одразу згадують.
Та тоді вже й пізно...
Тоді, як раз, б е з г л у з д о...

"Смерть, ти така жорстока! Ти така невчасна!". Те що ви робити зі своїми життями - оце жорстоко!!!
А те що не вчасно... Та вже казала... Все самі. Самі все обрали. А на мене киваєте бо так простіше, так зручніше...

"Дурна, беззмістовна, даремна, пуста!!!" Що ви тільки не говорите про мене???
Вдумайтеся!!! Прислухайтеся до своїх слів: Б Е З З М І С Т О В Н А !!!
Ну як?? Як скажіть, закінчення ВАШОГО шляху може бути беззмістовним??? Йшли,йшли. З ціллю, бажаннями, мріями вперед і тут...
Бац!
Немає змісту?!!
Ваш шлях був даремним, пустим?
Чи це все ж таки жили ви "дурно, беззмістовно, даремно, пусто"??? Задуматеся!!! Хоч трішки...

А що то за образ такий??? Череп, коса. "Смерть косить..." Кого я кошу??? Це ви з закінчення вашого життя зробили трагедію. Бо боїтеся продовжувати шлях. Бо віри бракне в себе...
"Смерть скосила мільйони...." Мільярди! Мільярди душ обіймаю за плечі, беру на руки і веду. Веду далі. Тим шляхом що до світла йде. Є й такі кого тягну, хто пручається, кого вмовляю...
Не вірять що далі теж шлях...
Просяться повернутися...
Всіх запитую, - а навіщо?!
Мало хто може сказати...
Тай повернути не в моїх силах...
Смішно до сліз, дивитися як мріять про безсмертя ті, що навіть не можуть сказати для чого їм це життя...

Дуже рідко хто скаже "дякую" побачивши мене. Ще рідше чекають на мене як на друга. Друга, який покаже, а що далі...
Є й такі, що кажуть "смерть- спасіння",
а в очі й не дивляться, соромно. Відводять погляд.
Бо ж все самі знають. Все пам'ятають... Куди йшли, чого хотіли, а куди прийшли...

І, так, в мене є коса - руда і довга.
І очі в мене зелені...

Тісно

Щей ніби не пізно, та блимають ліхтарі,
На вулиці осінь, а тепло в ночі.
Їду до дому, скрізь вулика місто.
Та в мандри так хочеться.
Тісно...

На папері

Писалося щось на папері

Зловивши миті гармонії

Старанно виводив букви

Писав душі слова

Лягали слова у стрічки

Шукав коштрубаті рими

Добігла кінця сторіночка

Перегорнув...

Перегорнув і продовжував

Аж поки старчило чорнила

Писав і писав не вчитуючись

Слова самі прибували

Сторінка за сторінкою

А рима все не складалася

Та  писалося, писалося...

Остання сторіночка книжечки

Вже місце незаймане скінчилося

На останньому слові вірвалася

І думка, чорнило, і книжечка...

Закрив, покурив, і забув

Відклав до довго ящика

Залишив вогню читання

А може нащадкам істину

І йдеш

Щось приходить у Твоє життя

А щось із нього тікає...

Щось просто йде в забуття

Щось нове як сніг лягає

Засипає рани життя

На твоєму шляху у вічність

Проходиш повз випалені поля

Емоцій, думок, криків

І далі йдеш...

Десь швидше...

Десь зовсім повільно

Біжиш подекуди навманя

Щоб швидше прожити

Смакуєш залишки болю

Збираєш до купи сміття

Назавжди забутих розпуттів...

І йдеш...

Надобранок

Діалог між тілом (Т) і мозком (М). Початок діалогу, десь о пів на третю ночі:

(М) - О! Кльово вже відпочив!

(Т) - на годинник глянь...

(М) - дивно тай годі, ще нічка а я такий бадьорий!

(Т) - бл@, на годинник подивися і замовкни!!!!

(М) - хм... треба мабуть почитати...

(Т) - ну ок, - нехотячи виповзає з під ковдри, плететься за телефоном,

- я тоді ще в нужник раз вже вилізли на холод...

(М) - і так де читали... з якоооого місця, де закінчив мммм... - позіхає і вирубається...

Телефон висковзує з рук і б'є по чолі...

(М) - та блін! чого будити! Я вже спав давно!

(Т) - тсссссс, давай я тебе ось так зручніше вкладу і спимо....

(М) - а памятаєш отой фільм, якже він...ммм.... ну...

(Т) - може на інший бочок...

(М) - фільм то фігня, завтра головне не забути зробити наступне... Діставай давай ручку треба записати...

(Т) - йди в сраку, засинай блін!!!

(М) - нє... а кіношка була прикольна... чи то книжка... гггг....

(М) - а якщо теорію про багатомірність світів наклачти на постулати фізики...

(М) - як ж той віршик, в ну в того як його, ну....

(М) - я не здамся без боююююю... 

................................................................

Весело співав будильник, вже цілих 15 хвилин, та ми його не чули.....

Надобранок....

Храм

Небо вкрила сиза димка болю
Дзвінниця підперає хмари похилиним хрестом,

Розрухою вкриті стіни храму старого

Тут дуже давно не молилось людей...

Павутинням молитв та тріщинами віри
сповиті стіни пристолу. Стоїть...

Величну память тисяч поклонів

В собі він має. І ними мовчить...

Мовчить про сповіді таємниці
Що тисячами шепотілись тут
Про силу любові, про обіцянок звичку
Мовчить. Зруйнований людьми...

Зруйнований обіцянками натовпу
Вірних тоді, байдужих тепер...
Нечутно більше голосу дзвінниці
І хору величних церковних пісень...

Лиш Ангели на стінах продовжуть молитись,
Просять прощення в зруйнованих стін,
Молять Бога скоріше звалити
Залишки стін і мури дверей...

Нехай заросте горою дзвінниця,

А Храм стане пагорбом німим,

Каміння, залізо хай вкриється мохом...
Із праха прийшло і в прах відійде...

Налий мені вогню у серце

Налий мені вогню у серце
Насип туди і льоду
Нехай палає крига
Все стерплю, все подолаю

Розсип на мед душі
червоний пекучий перець
Нехай горить вона
І медом рани припікає...

Любов і ненавість згорають
Втрачають сили навманя
Налий мені вогню у серце
Нехай згорить вже до кінця

Живу

Так де твій дім?
Мене спитали...
Де ти живеш?
Серед людей?
І відповідь моя
Всіх здивувала
Так, я живу серед людей

Живу я там де все спокійно
Де щастя є хоча б на мить
Де хтось чекає

Чи просто потребує змін

Кому потрібен душевний спокій
Чи навпаки - емоцій вир
Я там живу! Живу на повну!
Все інше - це не є життя. 

Навіщо

Літо споюючи осінь обіцянками,

Нещадно зриває з людей вбрання,

Нестримно спалює крізь пожухле листя

Надій сподівання, шкіру, життя...

Навіщо...

Навіщо літо так рветься ще жити?

Чому не підкориться часу буття?

Що в цьому останньому сплеску скрито?

Не знає ніхто… а осінь мина...  

Тут і зараз...

Настане час, а може і ні
коли це все,
стане байдужим мені
коли я зможу встати й піти
де немає нічого…
туди... 
туди де цінність життя
вимірють коханням,
а часу нема,
емоцій чистих не бракне там
і байдуже чи праведник сам
Там знайде душа все те що шукала
Все те чого їй так не вистарчало
Що мозок холодний приховував відкидав
Все те що так бракне нам...
Тут і зараз...

Життя

Все те, що ти, називаєш життям
Це тільки уривки спогадів...
Дбайливо розфорбовані фантазіями,
Це те що мозок запам'ятав,
І вкрав...
В душі емоційний стан
Взяв і домалював,
Нафантазував...
І відав...
Оце ти й називаєш життям...

Олівці

Давай... давай олівці...
Я намалюю в серці тобі...
Червним - любов
Жовтим - біль
Чорним - смуток
Малюй... малюй...

Вивиджу мандали, руни, круги
Розірвані долі,
Гачки, закутки...
Малюю неспинно
Аж руку пече...
Зломав олівець
Подай мені ще...

Вдихнути

Я вже не дихаю? Я помер?

- Так, відповів Янгол, -  і схилився на коліно,

- І я дякую Тобі, Душа Чиста...

- Ти!? Мені?! - здивування неможливо було приховати в голосі,

- За що? Це ж Ти Янгол! Це Ти все життя мене оберігав, допомагав... принаймні я так пам'ятаю… Чи то не так?

- Все вірно, говорш Душа Чиста, все вірно...

- То це я Тобі маю вклонитися низько. Я ще памятаю свою тернисту земну путь. Ті гори і прірви що подолав, те все що пройшов з Божою і Твоє допомогою. Так чого прихилив Ти коліна?

- Розповім Тобі, Душа Чиста. Слухай. Правду кажеш Ти, охороняємо Ми Душі, допомагаємо Їм. Та є Душі, такі як Ти, які нам допомагають. Кожна, кожнісінька Душа проходить свій шлях з дарованим Богом їй Янголом, Її Повадирем. Янгол не може втручатися в діла земнії Душі. Тільки шепотом вітру, блиском зірок, шумом дощу можемо говорити ми з Душами. Та чи послухає Нас Душа, чи зрозуміє це Її вибір. Як Душа слуха свого Янгола провідника, то й сама Янголом стає, зчасом. А як глуха зовсім, і за тисячу життів ненаближається до Царства Небесного, Господь забирає її звідси...

- А що робить Господь з ними, Провіднику?

- То тільки Йому і відомо. Подейкують, що сильно печалиться Отець над ними, що дає їм ще тисячу життів інших. Та це балачки Янгольські, небільше...

- Пробач що перебиваю, Янголе, а що з душами тих діток маленьких, що на світ білий народжуються ненадовго і одразу йдуть з нього?

- То Душі які тільки но стали Янголами. Просяться, хоть ще раз вдихнути повітря, бо благо є велике дихати... шкода що забувають люди свій перший подих. Тільки наприкінці шляху, в останню мить, згадують...

Та буває й навпаки, стомлюються Янголи від Душ що не чують, сумувати починають. Від того крила Янгольські стають чорними. А крила то є сила наша. Кожна Глуха душа це чорна пір'їна. І коли крила вже не роправляються, коли болять нестерпно від чорного пір'я, дає Отець небесний нам Душі Чистії, щой самі не знають про те хто вони. Не можемо ми їх охороняти чи допомагати. Тільки молити Їх жити своїм, власним життям. Душі Чистії  то спасіння Янгольське, наше змилування. Кожне слово Душі Чистої, кожен вчинок повертають крилам білосніжний блиск, повертають силу Янгольську. Як тільки крила повертають силу свою забираємо Душу в Царство Небесне...

- Тепер розумію, чому земний вік коротким був у мене...

- І Я дякую Тобі, за нього! Проси в Мене чого Тобі хочеться, Душо! Ти маєш, заслужила вибір. Ангелом чи Архангелом станеш? А може в Царствіє Небесне хочеш перепочити?

- Ні, мовила Душа, хочу ще хоч раз вдихнути…

Присвячується Андрію Кузьменко.

Я думав фініш...

Все знов і знов по колу,
Наче хтось поставив на повтор
Цей фрагмент життя...
І наче знав і розумів
Та повертався знов
В шляху початок
А думав фініш проміжний...

В дорозі

 Рівномірне джуміння двигуна, щось шепоче дорога під колесами, вітер все намагається бігти навипердки з машиною, час від часу проносячись кріз широко відчинені вікна. Їду. Дорога і думки течуть своїми рівномірними потічками...

Хтось блимає фарами беру праворуч, пропускаю. Рик двигуна, моргнув аварійками, помчав. Спішить...

Колись, давно і я так спішав...

Мчав без зупину, мчав вперед, чи думав що вперед. Мчав неоглядаючись, навіть не задумуючись куди і навіщо... Переймався тільки швидкістю і щоб не обігнали. Важливим вважав це все... Хотів щоб усі бачили який я прудкий...

Одного разу, на швидкості, обганяючи на повороті прийшла неспішна думка:

Куди це я? Для чого я так поспішаю?

Куди це все веде? Для чого це все?
Я перший?! Я швидкий?!
А чи потрібно? Чи це ціль?
Д Л Я  Ч О Г О ?

Вдарив по гальмам! Аж дим з під коліс. По заду чорний, задимлений слід горілих шин... В вухах стоїть крик гальмів… Звернув на узбіччя...

Д Л Я  Ч О Г О ?
Тиша огорнула мене...
Тільки звук зшаленілого сердця і однісіньке питання:
Д Л Я  Ч О Г О ?

Постояв на узбіччі, віддихався...

А куди веде ця дорога? Ось ще одна, і ось там зїзд кудись вбік...

Куди ж мені? 

Помаленьку рушив...
Їду...

Звернув на бічну дорогу, зовсім не відому.

Тут і машин не має, тай дорога якась цікавіша, весиліша.

Їду. Непоспішаючи.

Почав звуважувати красу по узбіччям. На швидкості того не видно. У відчинене вікно несміливо проникають звуки, запахи.

Ще повільніше...

Вітер перестав доганяти, весело пролітає крізь вікна, бавиться з волоссям...

Поворот...

З заповороту відкрився неймовірний краєвид!

Сотні доріг які сплітаються між собою, перетинають одна одну, пролягають паралельно… 

Як то кажуть: докольору, довибору...

Обирай ту що довподоби!

Обирай і рухайся вперед!

Без поспіху… Просто рухайся... 

Маски...

Люди підходили брали маски і йшли далі...
Він в нерішучості стояв коло однієї з сотень шаф...
- Хм... Раніше якось не задумувався брав і йшов собі. Чого це зараз так важко вирішити???
Візьму ось цю - "маска цілеспрямованості". Серйозно так виглядає...  Так, беру...
Покрутив в руках, пообдивлявся з усіх сторін, поклав на місце...
- Ні. Не хочу. Якасась зовсім... ммм... не жива, чи що... Йду гляну в інші шафи...
- Ось який натовп коло тієї. Йду туди.
Коло шафи стояла велитенська черга. Став у чергу.
Черга рухалась помало та невпинно наближаючи до відкритих дверцят шафи. Підійшов.
Ой... Маски байдужості?!
Зупинився. Задумався.
З заду почався якийсь гомін, штурханина.
- Гей, чого завмер? Бери та йди! Не заважай іншим!
- Ні. Мені ця маска не потрібна... сказав, силячись згадати чи колись вдягав "маску байдужості"...
- Не пам'ятаю... Мабуть вдягав...
Як тільки відійшов в сторону, черга відновила свій порядок: взяв, вдягнув, пішов...
- Та що ж це таке зі мною?... Йду далі.
Перед тим як вставати в чергу почав придивлятися до надписів на шафах.
"Маска жертви". Ого яка тут черга! Мабуть ще більша ніж за "масками байдужості"...
Маски, маски, маски...
Маска злості,
Маска правди,
Маска добра,
Ова! Маска милосердя!!!
Нічого собі! Маска милосердя!
Маски, маски, маски...
Коло шафи з "маскою щастя" людей було зовсім мало.
- Спробую...
Взяв до рук і одразу натягну.
Через рожеві шкельця проникало лише проміння радості, добра, веселощів.
- Як же ж темно навкруги, розглядався, нічого не видно все тут сіре...
Маска тисла, незручно сиділа на обличчі...
Стягнув... Ще не встиг покласти як якась рука жадібно забрала. Звиклим рухом натягнута маска і наче в стані сп'яніння, непевною ходою,  людина побріла до виходу.
Вихід! Вихід ось там! Зовсім поруч!
А чи пускають на виході без маски???
А який той світ без маски???
І побрів в сторону виходу...

Я бачив Ангела...

Вітер бив по лицю холодними різкими ляпасами. Недопалок ще не встиг закінчити свій останній політ а наступна цигарка вже шкварчала обдаючи ленені гидким димом...

Я бачив Ангела... Я торкався його... Говорив з ним...

Вітер давши ще одного ляпаса помчав дахом багатоповерхівки, намагаючись зламати антени. Сонце, вскрикнувши останніми багряними променями, провалилося за обрій, поступившись місцем чорним хмарам...

Це точно був Ангел! Світло Його очей не могло мене обманути... Мені ні хто не вірить, та я знаю  - ЦЕ БУВ АНГЕЛ!

Випадкова зустріч, несміливий крадькома погляд, руде кротке волося і примарні крила! Велетенські крила. Одразу й не помітив...

А що ж він казав? Так багато говорили, а я нічого не пригадую... Дивина...

Дотик... Один єдиний дотик... Наче оголений високовольтний дріт. Спочатку не розуміння, потім серце зупинилося на мить... чи може то була вічність... а тоді - біль...
Коли відкрив очі Його вже не було...

Пройшло не малу часу, вже й вітер змучився роздавати ляпаси і штурханці. Небо затягнулося важкими хмарами плакало поливаючи слізьми ніч... Недопалок останнім зусиллям обпалив пальці і погас...

Що ж так спина ниє... Лопатки наче вивертає... Що ж це таке?

Вскрикнув від різкого болю в спині. Та вже за мить біль щезла, а зі спини розгорнулися білосніжні примарні крила.

Так ось як стають Ангелами! Які ж вони велитенські! Які ж вони білосніжні!

Неймовірна радість та сила наповнила з середини...
Зробивши два кроки, відштовхнувся від кута даху і стрибнув...

Розмови...

Привіт... ееее... чи... якось по іншому потрібно вітатися?
Стільки готувався до розмови, а зараз якось навіть розгубився...
я ж можу задавати питання?
Блін... звісно ж можу, для того ж і затіяли розмову...
От скажи мені, Боже...
А можна я буду називати Тебе Батьком?
Таааа... цей... Ти ж і є Батько...
А що запитати?
Ти ж думки знаєш всі мої... ото початок розмови...
Ну добре, почну...
От тоді, в дитинстві, в моїх 10, що це було??? А??? Навіщо то все послав мені??? Я ж, блін, такий малий!!! Я ж... І таке мені.... За що????!!!! Що я такого зробив!!! Де накосячив??? Що Ти так мене!!! Чи то мені... Га???
...........................................
Я закурю, добре?..
...........................................
Накосячив я? Так?
В минулому?
Чи міг накосячити в цьому житті?
Косячок виправив?...
Дав ж Ти "волшебного пенділя"... Аукалося мені довго... Тай ще аукається...
Зрозумів...
Варто Тобі сказати дякую... і пробач що стільки років дувся на Тебе...

  Стривай, стривай, Батьку...
А ті всі "геройства" ранньої юності? Я ж так чудив, так чудив. Батьку, так соромно згадувати то все, ой як соромно...
Пробачення прошу і ще за то все. Тай дякую що вберіг... Інколи навіть зрозуміти не можу як же ш вдалося пережити "геройства" живим і неушкодженим...
Тепер розумію - з Твоєю допомогою...
...................................
Я покурю?

Потім армія була. І після армії... Все якось розмито, безбарвно... Наче і не жив... Складно навіть пригадати щось...
Памятаю тільки, що біжав кудись. Вічно поспішав, все похапцем...
А куди я біжав, Батьку? І навіщо?
......................................
Остання цигарка...
Ну на зараз остання...
Ти, знаєш, Батьку тепер розумію чому зараз так все сталося... Чому такий урок болючий отримав...
Не жив я, ці роки, існував...
Просто існував.
Та тепер так не буде. Досить!
Тепер жити хочу!!!
Жити, творити, любити...

Пробач що так рідко згадував про Тебе...
Я ще прийду. Добре?
Ну все пішов. Люблю Тебе...

Розмова

- Ну, що? Довго ще валятимешся в цій багнюці?

- Іди в...

- Та вже чув то все. Ходив вже всюди куди Ти мене посилав, - Ангел криво посміхнувся. В очах відблиснув жаль до Людини і одразу пропав, - і неодноразово, любиш Ти вказувати кому і куда йти...

- Вставай давай, досить! Он яка дорога в тебе по переду, - Ангел махнув крилом, наче показуючи куди саме йти.

- Яка вона? - прохрипіла Людина, силячись підняти голову,

- Вставай і побачиш, - Божа істота зовсім так по людськи присіла коло Людини навколішки, намагаючись не забруднитися.

- Відірви голову від тої багнюки жалю до себе, підіймайся і ходімо. Покажу Тобі все...

- Але ж мені ТАК боляче! - здавлений крик вилетів крізь зуби.

- Знаю… Знаю я все про Тебе, Людино...

- Чого я впав? Чому така не справедливість… Я ж… - Людина знову опустила голову в багно.

- Так треба… Так буде краще… - Ангел дивився кудись в тому напрямку, що крилом махав.

- Замовкни!!! - Людина з останніх сил відірвала голову від калюжі сліз.

- Де Ти був коли я падав? Ти ж Ангел! Ти мав мене захистити, підхопити!!!

- Це і зробив… Просто з того місця де Ти лежиш цього не видно… - пробурмотів під ніс Ангел.

- Скільки разів я Тобі шепотів, підказував, та Ти оглух, будуючи свої повітряні замки

- Можеш сказати, об що я так перечипився? Чому так сталося? - попросила Людина, підтягуючи лікті до себе, намагаючись хоч трохи піднятися.

- Так можу. Це твої ілюзії, фантазії… Ти жив у надуманому Тобою світі. І він зник. Як мильна бульбашка, як тільки Ти вирішив жити в ньому повністю...

- Але ж я був там щасливим… 

- Так був… Та так довго це не могло тривати… Потрібно було рухатися, втілювати свої мрії. З повітряного замку будувати справжній... А Ти тільки мріяв… 

- Як же ж воно болить, - Людина спробувала підвестись, - дай мені руку, чи то крило.

- Не можу, Ти повинен сам підвестися. Розумієш. Сам… - Ангел різко випрямився розгорнувши могутні крила.

- Ммммммррррр - , підтягнуючи коліна і різко випрямляючи руки, з горла Людини вирвався хрип. 

Так стоячи на четвереньках, повернув голову до Ангела, заглядаючи йому у вічі, запитав:

- Скажи мені Ангеле, цей біль мене колись?

- Ні… Ти станеш сильнішим і навчишся з ним жити…

Живи...

Спитала: як я знайду його? ....
- Ти відчуєшь це!..

Посмішка ніжна і лагідна так і залишилася на його обличчі...

- Я не вірю! - кричав Він, танцюючи танець з Нею на руках, по серед нічного міста, - таке щастя і все моє!!!
- Наше, лагідно промовила Вона, - наше...

Мчала в кареті швидкої допомоги. Знову те Чортове перехрестя, що не місяць, там жахлива аварія. Пригадала, як завжди хвилюється коли проїжджають тим перехрестям - Ой! А Він тільки посміхається, бере Її за руку, кладе на важіль переключення швидкостей і вони так їдуть...

Відчинивши двері, почув ще здалеку запамарочлевий запах чогось смачненького і Її спів. Вона любила співати коли на одинці залишалася... Вже пройшло пів року як вони разом. Вляглися перші шаленства дзвінків, переписок, зустрічей, поцілунків, близкості. Подорослішали стосунки... Запах ароматизованих свічок в кімнаті, ніжні дотики, і щастя засинати разом...

Хтось викликав швидку. Та через затори, приїхала вона вже пізно...

Дихав дуже спокійно, болю не було, тільки дуже хотілося цигарки. Очі повільно закривалися... З пітьми забуття останнім вогняним спалахом виринуло Її обличчя...

Крик так і залишився у серці...
Чортове перехрестя... Чортове...
Вона не встигла...

Спитала: як я знайду його? ....
- Ти відчуєшь це!..
- А врятую?
Крило ангела ніжно торкнулося Душі...
- Живи...

Папір

Снігавиця в середині березня звикла справа. Ще вчора сонячне проміння дарувало надію тепла, а зараз сніг з дощем нерівними, косими пасмами сипле в вогнях фар авто. Рівномірно блимає аварійка, чутно як працює реле - цок- цок, цок- цок, цок- цок...
Гортаю старі щоденники. Назбиралося їх  багато  за останні роки, вистарчило б тексту на декілька романів, чи то історій хвороб.
Десь читав, що щоденники жінки пишуть для сучасників, чоловіки для нащадків... а я свої писав для вогню...
Холодне повітря наповнене вологою і смородом смітників. Знайшовши закуток між смітником і стінкою, поставив на землю стопку щоденників, присів коло них, дістаючи запальничку. Косий вітер все ніяк не дає запалити першу сторінку, неначе навмисне дме то з однієї сторони то з іншої. Вихопивши момент затишку, вогник весело лизнув першу сторінку, перебіг на сусідню, смакуючи жовті аркуші, поповз до гори. Жадібно почав з'їдати сторінку за сторінкою. Вже не вогник, а руде полум'я охопило щоденник. Кладу акуратно на землю коло смітника і доки ненажера невтратив апетиту, вириваю сторінки з наступного. Язики папервого багаття вже облизуються: - ще... давай, ще... Підкидаю їм все нові й нові вирвані сторінки зі старими думками. Думками, мріями, малюнками...
Полум'я шипить від крапель дощу і снігу, та продовжує свою вечерю.
Листки вигинаються в агонії,  полум'я танцює свій танець смерті. У відблисках того танцю, виринають на мить нерівні рядки. Наче кричать - запамятай мене!!!! І за мить чорніють та перетворюються в попіл... Вітер все намагається побавитися з полум'ям, підкрадаючись зненацька і шугає стрімголов в самий жар. Полум'ю подобається така гра, воно росте миттєво і тягнеться за вітром, жаром та попелом. Попіл, підхоплений вітром, летить кудись в невідомість...
Взлітає! І поранений важкими краплями  дощу стрімко падає. Ще секунди тому він ніс на собі думки, а ось опалений полум'ям потягнувся до неба, і вже за мить болото...
Полум'я згасло... лизнувши ще на останок необережно підставлену руку. Обдало кислим запахом горілого... Дощ, наче заправський пожежник, поливає згарище... Все стою і ловлю на лице сніг з дощем... і тільки цок- цок, цок- цок, цок- цок...

Вікна...

 Вечір непомітно огорнув місто. На вулиці справжня весна - тепло, тихо, затишно. Лавка коло дому, на якій так люблять грітися діти і пенсіонери в теплу погоду. Зараз пусто. Присів. Палю. Цигарка з легким шепотом тліє, наповнюючи легені гірким димом. В соте приходить думка - треба облишити ту звичку. Але ж чомусь подобається палити? Ще трохи і облишу, кажу собі знову.
 Навколишні пятиповерхівки починають запалюватися вікнами. Кожне вікно приховує за собою чиєсь життя, якусь історію. Дивлюсь, заглядаю.
Он там живуть молодята: голосна музика, відчинена кватирка. Хтось постійно пробігає повз вікна. Туди - сюди, туди - сюди. Сміються.
На першому поверсі у вікні тільки відблиск телевізора видно. Мабуть там одинак живе. Рідко переходить на кухню, мабуть, розігріває в мікрохвильовці їжу. І зову до телевізора.
На п'ятому поверсі крізь зачинені вікна чутно галас і шум. Не зрозуміти чи то сваряться, чи то любляться. Шумно.
А от запалився ніжно блакитний вогник другого поверху. Легкий рух фіранки і обрис постаті з келихом в руці. Легка, тонка тінь на тлі голубого. Чи то здалося, чи то уява малює, що наче дивиться на мене. Стоїть, не рухається. Майже як картина...
Стало вже зовсім темно, та й підмерз трохи. Недопалок летить, залишаючи по собі слід десь в кущі. Так, знаю, що це не гарно, та... 

Кутаючись в незовсім по погоді легку вітрівку побрів далі, залишаючи позаду вікна та їх історію...

Біг

 Спочатку це був легкий поштовх. Ледве відчутний, ніби просто стук серця. Почав прислухатися... Наступний поштовх вже відчувся усім тілом. Тіло ожило, відчуло рух і піддалося на нього. Без певного напрямку, беж жодного орієнтиру - просто рух. Рух вперед. З кожним новим поштовхом - оживало все тіло. Рухи ставали чіткішими, легені наповнювалися подихами нового, думки сповільнювали свій броунівський рух. Життя поверталося з кожним маленьким кроком...
 Думки, підхопивши напрямок руху, намагалися летіти в напрямку з рухами Невпевнені кроки переростали у впевнену ходу, очі почали час від часу вдивлялися кудись попереду, вдалечінь. В кутках вуст з'явився натяк на посмішку. Сердце оживало, наповнюючись новизною відчуттів. Крок ще крок, впевненіше, ще впевненіше. Рух почав дарувати радість. З вуст вже не зникала посмішка.
- Я можу - говорило серце, - МОЖУ!!! Мозок ліниво щось шепотів про "не поспішай..." Потрібно бігти! Розправив плечі, голову високо підняв, побіг. Дихання не вистарчає. Від того тільки радісніше сердцю - біжимооооо!!!!
Біг дедалі ставав рівномірнішим, розміреним. Серце билося в унісон з диханням. Попереду почали вимальовуватися шляхи. Очі впевнено дивляться вперед.
- Куди ж ми? - невпевнений голос мозку вибиває з ритму.
Ноги плутаються, сердце збивається з ритму... Зашпортався та встояв. Біг уповільнився, перейшов на ходьбу...
Куди ж нам? - збентежено запитує серце, - куди...
Ось туди! Так! Туди!
На горизонті шляху почав вимальвуватися перший поворот.
- Побігли! Закричало серце, слухняні ноги понеслися вперед. Знову радість, знову дихання не вистарчає. - Вперед! Нам туди!!! Ще швидше. Перший поворот промчали на одному диханні. Впевнено подолавши перешкоди своїм шляхом.
Вперед! Далі ще поворот, - не зупиняємося! Біжимо! Як ж ми раніше, без всього цього! - радість переповнювала серце.,
- Ще швидше! Біг швидкий, розмірений, вперед...
- А чого ми туди біжимо? - як завжди не вчасно запитує мозок. Цього разу серце навіть не збилося з ритму, - в нас є ціль! В нас є мета! Туди!
- Так там ж можливо...
- Ніяких сумнівів! Біжимо!
Пришвидшення, новий темп, вперед до цілі...
 Шлях ставав дедалі складнішим, все частіше попадалися перепони. Та біг не припинявся не несекунду. Подолання перешкод тільки загаровувало...
- Ще швидше! - командувало серце, - темп! Тримати темп!
 - Попереду важкий підйом, - мозок продовжував підказувати,
- Подолаємо! - вигукнуло серце, проганяючи з шаленою швидкістю через себе кров, емоції... Вершина підйому з’явилася несподівано!
До неї просто рукою подати! Вперед! Швидше!
Залишився ОСТАННІЙ КРОК! ОСТАННІЙ!
 Крик ще довго відлунням бився в сердці...
Тиша…
Тишина!
 В роті присамак гіркої крові...
Серце зупинилося в одну мить...
Тиша…
Жодного руху…
 Темно і боляче...
Біль… Біль… Біль… Всепоглинаючий... Біль… Біль...
Важко дихати...
Мозок мовчить...
Серце, залите болем, ледве ворушиться...
Це все… ЦЕ ВСЕ!!!! Це все...

- Ми цілі? - невпевненно запитує мозок
- Не знаю, нічого не знаю - ледь чутно відповіло серце...
 Тиша...
- Встаєм? - мозок занепокоївся, - давай рухатися...
- Давай, - крізь біль прошепотіло серце,
- Пішли
- Куди?
- Давай просто підемо...

Чаша

 На перетені Ниток Долі, Бог ставить завше Чашу. Називають ту Чашу по різному - Чаша Долі, Чаша Життя, Чаша Терпіння… В кожного Вона своя, в кожного особлива…
 Комусь дістається велика, комусь маленька, комусь кришталева, комусь мідна, а комусь і дерев’яна...

Чому отримуємо ту чи іншу Чашу - ніхто того не знає… Знає тільки Він...

 

 Наповнюється Чашу, усім чим тільки гаразд: емоціями, вчинками, розмовами, мріями… 

Хтось п'є з тієї чаші сам, інші разом, хтось тільки наповнює, зрідка відпиваючи з Неї...  

Є і ті що плюють...

 Стоїть Чаша тримаючи собою нитки Долі… Чим більше наповнена тим міцніше тримає…

Інколи кришталь, мідь, дерево не витримують наповнення...

Яка та остання краплина? Що руйнує Чашу? Невідомо… 

 Одні чаші так і стоять. З тріщин капають краплини, стікаючу до долу. Їх продовжують наповнюють нічого не розуміючи, а вони течуть собі. Течуть… Десь вище, десь коло самого дна тече. Стікають на нитки Долі всім тим чим наповнені. Нитки потроху починають гнивати від постійної течії... Так триває  дуже довго, може навіть усе життя...

 Інші ж Чаші лопаються, вибухають! Вибухом розкидає друзки Чаши, так що аж Нитки надриваються, рвуться, заплутуються... Зачіпає вибухом багато ниток, боляче зачіпає… Зачіпає навіть ті Нитки що не під Чашою а поруч…
 Та людська суть така що збирають, друзки, ліплять до купи ту Чашу. Збирають уламки, ріжуть руки, душі, Нитки... Ліплять до купи. Ліплять як вміють - поспіхом, швидко...
Ліплять обіцянками, страхами, брехнею… Всім чим тільки можуть…

Ліплять...

Стоїть Чаша… Тримає Нитки… Якісь шматки відвалюються, якісь не підходять (може то від іншої чаши?)… Та стоїть Чаша… Тече… Латають… Обережно або і не дуже наповнюють Її… Знову і знову… Хтось втомлюється наповнювати, тоді стоїть суха і тримає тільки вагою того що зліплено...

Господь ж відкладає в бік Нову Чашу, дивлячись на те все… Посміхається… Весь час світу в нього...

Гра

 Чого тягнеш? - недопалок, як і попередній полетів кудись в прірву.
- Давай роби хід - Смерть переклала в іншу руку свою косу і між оголиними кістками правиці знову з’явилась цигарка.
- Поспішаєш? - Життя прискіпліво дивилось на шахову дошку, на якій білі та чорні фігури стояли в очікуванні початку нової Гри.
- Та ні. В мене попереду вічність - посмішка, точніше оскал, було видно з під накинутого на голий череп каптур.
- Давай, думай! Добре думай! - Смерть, як завжди, дивилась кудись, повернувши голову ліворуч...

...Вона відчула в низу живота різкий біль.
- Лікарю, здається в мене почалися пологи - притулилась до стінки.
- Швидко везіть її до родової зали! Лікар допоміг вкласти її на ноші каталки.
- Зателефонуйте, будь ласка, до чоловіка. - попросила в Лікаря.
- Телефон я вам записувала на папірці. Пам’ятаєте?
Лікар стурбовано почав шукати по кишенях той клаптик паперу.
- Зараз зателефоную...

- Замовкни! Не заважай! Я думаю!
- Спробую розпочати от так - G2 - G4, - пішак слухняно пересунувся на дві клітинки вперед.
- Е7 - Е5. Смерть навіть не повернуло черепа до дошки...

- Почалося! Приїздіть... - чи йому здалося чи й справді голос в лікаря був стурбований. Кинувся в кімнату, взяв зазделегіть наготовану сумку з речима. Ще раз оглянув кімнату, посміхнувся. Посеред кімнати стояла колиска, яку він власноруч зробив. Така колиска, яку вона дуже хотіла. Ледве встиг закінчити сьогодні її...

- Погано, дуже погано, - скрізь тютюновий дим процідила Смерть.
- Подумай добре...
- Не каркай! F2- F3 - Життя задоволено потерло руки...

...Він мчав на повній швидкості, яку дозволяла його старенька «дев’ятка».
- Ой! Айстри забув на кухні! Нічого куплю зараз коло пологового.
- Вона так любить їх насичений запах...

- Стій! - крикнула Смерть, та вже було пізно, білий пішак зробив свій хід.
Яке ж ти тупе, Життя! - прошипіла Смерть, повернувши свого черепа до Життя,
- ТУ - ПЕ… Королева на 4H! - вигукнула Смерть...

… Біжав сходами, як вітер по долині, муркаючи собі під носа якусь нав’язливу мелодію з радіо. Коло родзалу, його спинила старенька санітарочка.
- Зачекай тут, дитино… - ховаючи очі сказала, - зараз лікаря покличу.
- Як вона?
- Відходить від наркозу, - неповертаючись промовила санітарка

ШАХ і МАТ! - Крикнула Смерть, водночас махнувши косою над дошкою ледве помітним рухом. Білий Король почав танути...

… Ми нічого не могли вдіяти… Пробачте… Операція… Дитина… Лікар говорив і говорив, та він не чув, спозав по стінці… Неймовірно задушливий запах айстрів розливався коридором...

Наступний недопалок полетів в прірву...
- Роби свій хід...

Плетіння снів

Вони приходять як тільки закриваєш очі вночі, або десь так під ранок, або задрімавши на хвилинку будь де після ситного обіду. Можуть бути барвистими, наче весняна веселка, чи як старе німе кіно, чорнобілими. Дарувати радість яскравих переживань або мучити липкими, тягучими, жахіттями. Уривки, життя свого, або з чужого, далекого, з минулого а може й майбутнього. А інколи ціле століття стиснуте в хвилини, в миті сну...
Ось ти вткікач, хтось біжить за тобою а за мить вже сам мисливець здоганяєш...
Йдеш вулицею свого міста коло свого будинку, повернувши за кут потрапляєш в інші світи чи навіть виміри...
Одні сни запамятовуються на все життя, інші згадуються як déjà vu, від якихось ми памятаємо тільки емоції а інші взагалі забуваємо, як тільки подивимося в вікно...
Багато є теорій, багато наукових праць, хтось вивчає в лабараторіях сни, хтось їде в пустелі їсть грибочки з мескаліном, щоб пізнати таємниую снів...

А ось моя, коротенька оповідка- здогадка, звідки беруться сни.
Десь на Небесах, сидять Янголята в колі, та плетуть тканину нашого буття, з ниток долі. Сміються, жартують, заплітають, сплітають, розплітають, переплітають те наше буття. Нитки долі, час від часу, доторкаються одна до одної, переплітаються навманя,  плутаються по між собою. Янголята швиденько все то виправляють, розкладають по місцях.
Та доторкнувшись хоч на коротеньку мить, нитки долі, щось та встигають передати.  Від тих ледь відчутних дотиків чи сплетінь, бачимо ми сни. Бачимо те що встигла нам нитка долі показати. От і сниться нам усіляке)