неділя, 29 червня 2014 р.

Дивний день

З самого ранку день не задався… Прокинувся від дивних звуків за вікном наче хтось дуже великий шепотів за вікном мантри...Визирнув на вулицю. Нічого не змінилося - важке фіолетове небо та спекотно-червоне сонце…і знову ця грьобана спека - це його дуже нервувало… Дружина якось дивно подивилась  і щось почала говорити про сніг, мороз, втому, бурмотіла щось знову незрозуміле… - з чого ти взяла що я перевтомився? І де мої шорти? Ні я не замерзну! - крикнув... останніх декілька місяців вона дуже дуе змінилася і ці постійні експеременти з зовнішністю. Зранку волося зелене, ввечері якесь вогняно синє… - це все спека, проклята спека і фіолетове небо… він рвучко вийшов на вулицю…немає чим дихати… машина чомусь довго не хотіла заводитися, а коли нарешті завелась постійно горіла лампочка що двигун холодний. - хоч комусь сьогодні холодно… їхати теж було важко, окрім звиклих заторів, машина дивно поводилась то пробуксовувала, то неначе її заносило... мабуть асфальт настільки розпечений що плавиться і тече...
В холлі офісу зустрів дивних створінь- одні з червоною шкірою, інші з зеленою і всі говорили на якійсь дивній мові…..Мабуть якісь іноземці, напевно новий контракт підписали… знову відрядження, знову безсонні ночі… злість зову закипала в ньому… поки добирався до свого кабінету на сьомому поверсі-не зустрів жодного знайомого… дивно, дуже дивно… , а ще будівля якась вся чорна як граніт блищить… - мабуть це все через те червоне сонце, подумав він, широко розкривши вікно в кабінеті… СПЕКОТНО!!!! І ніякого охолодження в кабінеті… нервував ще більше… сів за ноутбук і тільки зараз помітив,  що йому його замінили - ну нарешті !!! три місяці листів у підтримку! три місяці доводив що старий ноутбук поламаний, що на ньому час від часу з’являються якісь дивні символи і він не може читати!!! Нарешті до них дійшло! Ха!.. НІ!!! НІ!!!! НІ!!!! Знову ці дивні символи!!! Вони тепер і на клавіатурі… вони знущаються з мене!!!! Злість його переповнила!!! І ЧОМУ В МЕНЕ НАЙМЕНШИЙ КАБІНЕТ! МЕНІ НЕ ЗРУЧНО! МОЇ КРИЛА НЕ ПОМІЩАЮТЬСЯ! Зкинув зі столу ноутбук, підійшов до вікна і вистрибнув - як же добре летіти!!! -подумав він, розгорнувши крила, посміхнувся і закрив очі…
Десь було чутно завивання сирен швидкої… він лежав на офісній парковці. сніг навколо почав червоніті від крові, розпливаючись плямами в різні сторони… посмішка на вустах, сіре небо в очах та не природньо вивернута шия…

неділя, 22 червня 2014 р.

Не пишеться...

Я перестав писати... Ні слова.... ні букви... ні знак оклику, ні знаку питання... навіть кома не хоче лягати на папір... не пишиться... чи то муза, моя вітряна муза, десь забарилась... чи може я просто її не чую... не чую її мелодійного голосу що шепотів мені ночами...  від крику не чую... крику що переповнює душу... чи то тишина так що вухам аж боляче...а може... а може і ні... не пишиться... не можу... слова враз стали не потрібні, чужі якісь... не  в і д ч у в а ю  їх … дивлюсь на листок… пожовклий папір наче каже - написано все, поглянь... відпочинь від слів, від роздумів... не пишиться... ні! напишу хоч слово чи може два... напишу... потім...

неділя, 8 червня 2014 р.

Крила

Вона сиділа за столом у піввуха слухаючи розмови інших.. Час від часу виникала думка - що я тут роблю? Нецікаві розмови людей які раптом стали чужими ... Чергова галочка у сімейних посиденьках, які чомусь  вважалися необхідними... Як же змінюються часи...
А ще той постійний біль між лопатками не давав їй зконцентруватись на пустих балачках...
- Перепрошую...- встала з застолу і пішла у ванну кімнату. Та що це таке зі мною... навколо стільки всього цікавого, а вони про якісь такі дурниці говорять... як же нудно... Десь почувся ніжний шелест наче шовком по підлозі. Підняла очі до дзеркала і відсахнулась. На мить їй здалося що в неї за плечима великі білі крила... звук зник... як же ж хочеться втікти звідси! На повітря, в гори, під зоряне небо! Знову той шурхіт... плеснула холодної води собі в обличчя... гамір за дверима ставав дедалі набридливішим…
Повертатись до столу зовсім не хотілося…
Треба тікати.. Шкода... Нащо було то вино...зараз би як рванула... Що ж робити..  Потрібен рятівний дзвінок.. Він просто необхідний.. Сама собі у трубку - Ти де? Ок, вже вихожу.. На хвильку стих гамір за столом- ти куди?-я це.. На роботу, терміново викликали..скоро буду...напевно (вже собі)
І знову той шелест... вона йде вже не оглядаючись... хтось покликав, але вона вже не оглянулась... вискочила на вулицю і майже побігла...Неймовірна радість та відчуття свободи переповняло до останньої, найменшої частинки тіла…побігла ще дужче, і де взялись ті сили... Ой! - викрикнула вона, побачивши, що земля десь далеко... тепер вона відчула як за плечима здіймаються велетенські крила, КРИЛА АНГЕЛА.  Вся вона світилась, наче в середині сонце…Сонце, яке наповнювало її до останньої пір’їнки...
Десь там далеко було чути веселі від спиртного голоси.. Ніколи.. Більше ніколи.. Прощавайте..і посміхнулась….Ніжний шелест крил було чути вже з далека….

четвер, 5 червня 2014 р.

Запах

 Вона стояла біля вітрини з парфумами... Зі спини лише старомодний капелюшок видавав що цій жінці напевно вже багато років. Її плечі здригалися.... Так тихенько і непомітно для оточуючих жінка плакала... Перед нею на вітрині стояло безліч тестерів парфумів, стояли баночки і лежали папірчики.. " цього запаху вже не випускають... На залишках не залишилося..." - у вухах старенької звучало як вирок... " та пані, не хвилюйтеся, оберіть інший запах, ось палітра..". " ви не розумієте... мій чоловік... він давно помер... а я пообіцяла як помиратиму, обов’язково пахнутиму тим, нашим запахом, і він мене швидше знайде.. На небі... та не дотримала слова... Я прибирала.. Кіт зачепив.. Парфуми розбилися.... Мені вже зовсім скоро... Лікар казав ще місяць може півтора... рак... мені дуже потрібні ці парфуми! я не хочу залишитись сама... на небі.. без нього... плечі здригались від ридання...
 Він називав ці парфуми запахом кохання. Вони познайомилися у магазині, в черзі, за парфумами. Кожного року, на річницю свого знайомства, вони йшли в магазин і купували ці парфуми. Це стало їх ритуалом. Вони вдвох готувались до того дня... Він у світлому костюмі, вона обов'язково в улюбленому капелюшку... Раз за разом, вони вдавали наче не знайомі, наче вперше побачили одне одного... Цей день був для них священним... Кожного року, на передодні, він заходив у парфумерію і замовляв їх парфуми... Змінювались магазини, змінювались продавці тільки парфуми, тільки запах…. їх запах залишався не змінним...
 Смерть до нього прийшла дуже несподівано. В неділю йому стало погано, в понеділок зранку його вже не стало... Наступної неділі вона прийшла в парфумерію в капелюшку, з червоними від сліз очима... це так важко було купувати вперше їх парфуми самій, без нього... Рік за роком вона приходила по парфуми, тепер вже в один і той самий магазин. Її знали всі працівники, "пані капелюшок" -називали її про себе. Керівник магазину завжди намагався зробити їй якийсь подарунок чи запропонувати якісь інші парфуми, та вона ввічливо відмовлялась і просила саме ці...
 В минулу середу вона знепритомніла посеред вулиці. В лікарні їй повідомили, що в неї четверта стадія раку і залишилось їй жити зовсім не багато. Сприйняла вона цю звістку з полегшенням, посмішкою - Нарешті, вимовила вона, - скороми побачимось, коханий, ти знайдеш мене за запахом наших парфум...І от бешкетний кіт розбив ті краплі парфум, що залишились... який вже день ходінь по всім магазинам нічого не дає. - Вибачте, але таких парфум не має, казали в кожному магазині...
 Повертатись до дому так не хотілось та вже вечоріло... Вся маленька квартирка пропахла тими парфумами... Присіла в його улюблене крісло, втомилась. Втомилась так що навіть капелюшок не зняла. Ой, щось у грудях така важкість, подрімаю трохи, потім нагодую того бешкетника... Закрила втомлені, запалені очі... Заснула…

 Привіт, кохана, ти так чудово пахнеш...

неділя, 1 червня 2014 р.

Зшиєш?

Шум дощу не припинявся.. Небо, одна за одною прозірали невгамовні блискавки.. Де вона? Де? Він, немов скажений вовк у своїй клітці, міряв кімнату широкими кроками.. Небо роздалося звуками грому... Чергова блискавка осяяла його, немов щойно посивіле волосся.. " ваш абонент знаходиться.." Де ж вона? Певно щось сталося... А може ні... Не треба про таке думати.. Чому не попередила.. Могла просто сказати, що не прийде... Я би зрозумів.. Вкотре.. Він ніяк не міг збагнути що відбувається. Розум та серце то нашіптували щось заспокійливе, то істерично кричали... Дзвінок посеред ночі –« я їду до тебе...» І от вже ранок, а її ... "Ваш абонент знаходиться поза зоною..." Гроза вщухала. Пляшка недопитого віскі стояла коло шкіряного крісла, в якому вони так любили ніжитися вдвох... Зараз він задрімав тим дурним хмільно змученим сном... Телефон блямкнув, сповістивши про повідомлення. Він відкрив очі, десь ще чутно було залишки грози. "Ваш абонент з'явився в мережі" - світилося на екрані телефону. Червоні від втоми очі ледве вихопили текст повідомлення. В голові пусто... Рівномірний стукіт крапель по дахівці заколисував. Телефон вивалившись з руки, лежав на килимі та світився новим повідомленням з невідомого номеру "Привіт! Вибач. Була гроза і мені було страшно. Телефон розрядився.Зарядка на роботі. Давай завтра погуляємо?" Він спав, у вісні вони кохались під акомпонементи грози...
 Вона сиділа коло батереї під вікном. Сльози прокладали все нові русла по щокам... Клятий, телефон, клята зарядка, клята батарейка... Гроза застала зненацька, коли вона вже збиралась до сну. Перша блискавка, наче фотоспалах, освітила кімнату тим дивним білим світлом заглянувши у всі шпаринки кімнати. Гуркіт грому несподівано наблизився до шиби вікна. Шкло витримало натиск грому жалібно задзвенівши. Перші потужні струмені дощу сповістили про те, що сьогодні навряд чи вона засне. Дитячий страх перед негодою, знову витав у повітрі... Як колись у дитинстві, вона забилась в куток під вікном і заплющила очі. - А може все ж таки набрати його? Чи краще послати смс? - ця думка недавала їй спокою вже з годину. Гроза за вікном ніяк невщухала. - минулого разу, якось по-дурному вийшло... я чекала його в тому парку, а він не правильно зрозумів мене. Пішов туди де ми вперше зустрілися... а ще мій телефон не витримав падіння... тепер взагалі погано працює... наступного разу, як він запропонує, віддам нехай... як це... зшиє його...чи якось так.. ой!! Блискавка як завжди несподівано заповнила кімнатку. Заплющивши очі, стала навколішки та поповзла до крісла, на якому висіла сумочка з телефоном. Гуркіт грому за вікном заставив розплющити очі і швидко дістати телефон, який жалібно просив щоб його зарядили. Тремтячими руками набирає смс "я приїду. Ти не проти?" - що я роблю! Це ж ніч! Він мабуть спить вже... телефон знову жалібно попросився на зарядку. Зарядку!!! Зарядне ж на роботі!!! Вона швидко починає збиратися. Штани, майка. - Альо, таксі? Можна машину за адресою... телефон жалібно в останнє попросив заряду і виключився... Вона так і завмерла на одній нозі з кедами в руці... На ранок гроза пройшла... за вікном сіріло. Телефон так і лежав розтрощений коло вхідних дверей... - хоч раз я доведу щось до кінця!! - сказала сама собі натягуючи одною рукою кед, а іншою збираючи уламки телефону... Хтось дуже наполегливо дзвонив у двері. Проснувся. В голові все ще паморочилося. Дзвінки поступились місцем тарабанню у двері. Підвівшись, побрів до дверей. - Відчиняю вже! - крикнув... На порозі стояла вона. В протягнутих долоньках лежали уламки телефону - зшиєш?...