понеділок, 28 квітня 2014 р.

...

падав дощ... не дощ- злива... весь одяг просяк водою і важким мокрим лахміттям давив на душу... сліз вже не було... їх замінила злива... так хотілось щоб поскоріше це все закінчилось…, але воно продовжувалось... продовжувалось в кожному струмені дощу, кожною краплею холодного осіннього неба... 


Ну чому так!!!! мені ж вже немало років... багато чого бачив, багато чого пережив... чому?!!!!! чому її "привіт" заставляє мене червоніти, затинатись... чому я, як школяр, так чекаю її дзвінка, а потім….хочеться скрізь землю провалитись... хочеться щоб він поскоріше завершився... Що сказати? А може їй не цікаво? А якщо вона не зрозуміє….Ні! Зрозуміє!!!  Вона мусить!!! А раптом ні, а може я помилився.….  Ех….І толку що мені вже немало років…

пʼятниця, 18 квітня 2014 р.

Хроніки однієї подорожі. Частина друга.


 Всі митно прикордонні процедури проходять доволі швидко. – Что-то из запресчьонних предметов, что-то, что стоит больше 10 тисяч долларов? Запитує митник, - Ні , відповідаю, - Нєт, повторю за хвильку, зловивши на собі суворий погляд, дяді митника... За вікном перші будинки промзони Москви, всюди видно триколор, мічена тереторія...  Зустріла Москва прохолодою та важким небом... Скромний, ранішній сніданок за 550 рублів, в кафе... Цікаво, що гроші якась абсолютно втратили величину, чи то вагу - 550 рублів за яєшню з свіжоспеченим хлібом і запашною кавою, це дорого? Незнаю... Непереймаюсь... Занурююсь в метро... Люди ті ж самі, що і в київському метро - мало посміхаються, в основному сплять чи читають. Дуже вразило як просинаються люди за секунду до приїзду на свою станцію... Весь день в переїздах... Метро - перехід на іншу станцію - метро перехід на іншу станцію - метро... Ввечері здогадався дістати навушники і світ набув інших барв... Навіть побачив усміхнених, несміливо усміхнених людей... Вечір приніс легкий дощ. І свіжий подих повітря... Прогулявся…
Ранок… Швидко встати, швидко помитись, ще швидше поїсти. Ковток кави і знову метро… В метро, якщо подивитись на людей з висоти ескалатору, що рухається догори, виглядають як зомбі - повільні рухи зі сторони в сторону, і повільно, натовпом просуваються вперед… Ефект ще й підсилила музика в навушниках… час від часу з динаміку лунають команди - Станавітєсь на каждую ступеньку, па двоє чєловек!!! Гражданє, на каждую! Па двоє!!! І встають і "па двоє"... Та от тільки попадаєш в перехід- все змінюється… Переходи метро то зовсім інший світ. Там одразу починається біг. Швидкий, рвучкий, навипередки. Вперед, в темпі, якщо ти не втемпі - на узбіччя! І навіть на узбіччі, з краєчку, всі будуть тебе обганяти, штовхати! Бо є темп, а ти його не підтримуєш, ти плентаєшся, ти ПОВІЛЬНИЙ! На узбіччі є ті, хто йдуть проти шерсті, ті, хто хоч якось хоче збунтуватись проти темпу, а може просто вони ніколи не змінюють свій темп і напрямок... В них в очах або зла радість, або пустота... Обминаєш бунтаря і в натовп, в темп. Тебе починає захоплювати той темп, хвилинку - і ти біжиш, ти в темпі, ти не на узбіччі, ти штовхаєш тих хто на узбіччі! ТИ В ТЕМПІ! В темпі НАТОВПУ виринаєш на іншій станції… І одразу впираєшся в зомбі, які чи пхаються в вагон метро, чи бредуть розгойдуючись до ескалатора… Душно тут… деякі люди заходячи в метро скидають куртки, светри... Задуха... Емоційна задуха... Все, вирвався з метро! Ще декілька сходинок і вулиця... Тут зомбі перекидаються на звиклих людей - починають з'являтись емоції, навіть посмішки, фрази... Кожен починає рухатись в зручному для нього темпі власного життя... На вулиці дощ... В холі готелю дівчинка з довжелезними ногами і втомленим виразом на обличчі, намагаючись посміхнутись, дає мені рекламку якогось нічного стрип-клубу... Мірний гомін готелю заспокоює... Так, сімнадцятий поверх, звикле "давайте мінятся"до коридорної, віддаю картку на поселення отримую магнітного ключа. Швидко позбуваюсь одягу і в душ, потрібно змити з себе день... Легка дрімота перед прогулянкою завела в глибинні нетрі міцного, без ведінь сну... Останній ранок в готелі по звиклій схемі - душ- ресторан - номер... Тітонька-коридорна ретельно перерахувала рушники, звіривши міні бар, згалянувши до унітазу ( цікаво що там шукала?) милостиво відпустила... Метро, київський вокзал, червоний аеро-шатл, аеропорт Шереметьево... Тут все по дорослому - біжимо... Перша рамка - проскочив... Реєстрація без проблем... Не буває без проблем... Дівчинка-стажер,з рвінням зробити «все добре» краде двадцять хвилин. Два ескалатори і знову рамка... Щось дзвенить,- Снімітє обувь, знімаю пасок, бо металічна пряжка... Бігом на паспортний контроль. Моє " здрастє" б'ється об товстехне шкло та розчиняється в повітрі, не долетівши до тітоньки- митника. Задзвонив несподівано телефон, порушивши усю робочу синергію митниці, - Я вам не мешаю?! - суворий погляд, в якому читається ото "панаєхалі", коротке "ні" та посмішка зриваються з вуст значно скоріше ніж всі інші думки. Але пронесло, сувора але справедлива тітонька-митник, не застосовувала до мене, неродивого порушника синергії роботи митниці, жодних санкцій. Чесно... Коротка перебіжка, знову вивиртаю кишені: тааак, годинник документи, паспорт, посадковий талон, телефон в один лоток, куртка, светер, рюкзак в інший, ремінець поїхав окремо... Оголошують посадку. Просто швидко йду. Поспішаю. Поспішаю до злітної смуги. Тішусь як мала дитина - стільки навколо літачків!!!! Ось один взлітає, а той гуде пропелерами, а там вертоліт пролетів!!!!! Ааааа!!! Яка краса!!! Починаю на собі довити здивовані, а подекуди і стурбовані погляди людей. "Все, все! Перестаю посміхатись... Невже це так дратує?" Місце 24Е! Круто! То в хвості! Фігня! Головне що поруч ілюмінатор і я можу трохи пофоткати!.. Найбільше люблю в польотах це взліт і посадку. Неймовірні відчуття. Я весь в очікуванні. Хм... На взліт черга, такий собі авіа заторчик... Чекаємо... Ну коли вже??? Га??? Пілот газку піддай!!! Стоїмо... Потрохи пробираємось, покрапулічці... Все на "взльотці"!!! Світло в салоні вимкнуто, тиск вирівняно... Наростаючий гул турбін каже що незабаром... Ми взлітаємо!!! Легкий поштовх та завивання турбін. Починає вдавлювати в крісло... Ніс задерся, а задніми колесами ще по смузі... Ще ривок... І розпочинається політ... Не ховаю посмішки, намить закриваю очі - організм ще не розуміє що з ним відбувається, мозок починає панікувати, а душа блаженно посміхається - Л-Е-Ч-У-У-У!!!! Та чого то!!! Фоткати, фоткати!!!! Суну телефон під ніс дядечку коло ілюмінатора... Незадоволений дядечко? Я ж пропонував помінятись. Терпи... Потрібно одразу записати відчуття, побільше фоткати - невгамовується мозок який вже прийшов до тями, - забий, закрий очі, кайфуй - каже душа... Закриваю очі... ЛЕЧУ... В навушниках, до хрипоти кречить Сурганова - вєснаааааа!!!!! З нірвани вириває голос командира літака: ми летимо над Білорусією. Висота польту 10200 метрів, швидкість літака 800 кілометрів на годину, температура за бортом мінус 56, у Львові плюс 8 соняшно... А у вухах " я не збагну, ну хто ж прогнівав небо"... Дивлюсь на годинник ще 50 хвилин польоту... Закриваю очі...

Хроніки однієї подорожі. Частина перша.


 Давно, дуже давно не подорожував потягами... Завжди перед поїздкою нервую. За не один десяток, а може і за сотню поїздок так і не зміг подолати хвилювання, пов’язані з цим... І ось вкотре нервово бігаю по квартирі, збираю речі. Вперше їду в Росію, в Москву. Додають свого і ті події, які зараз відбуваються між нашими країнами... За годину до відправлення вже на пероні. Стою дивлюсь, намагаюсь вгадати своїх попутників... Запах перону заповнює все навколо. Дика суміш мастил, сечі, прокислого пива і ще Бог знає чого, той запах забиває все навколо... Повз пробігла дівчина, заглядаючи в напівпорожні вагонні вікна. Повіяло на мить парфумами, але перон швидко проковтнув запах і знову мастила... Помічник машиніста йде, постукуючи металевою палкою по якимось штукам під вагоном, час від часу присідає, щось перевіряє... Підходжу до свого вагону. Немолода тітонька з натяками на природню красу, з жахливо залакованою фрезурою та легким запахом алкоголю, перевіряє квиточок і щось довго пише в себе в блокноті... занурююсь в темряву вагону... приглушені голост... йду до свого купе... Доброго вечора - чемно вітаюсь та закидаю заплічник до купе. Обов'язкові дзвінки - Кохана, до скорої зустрічі, цілую... так мамо, я вже в вагоні, в купе... все добре не переймайся... Легкий поштовх... їдемо... дивлюсь у вікно на Львів, який починає засинати. Добраніч, старенький, скоро побачимось...
 Провідничка збирає квиточки та пропонує чай, каву, водичку... Ні, дякую, простягнувши квиток, відповідаю. Вона розчаровано опустила плечі, поглянула на мене і пішла собі далі по вагону. Цього разу мандрую на нижній поличці. Сусіди по купе двоє хлопців, один трішки молодший за мене, інший зовсім молодий , років 22 /23. Всі швиденько постелили постіль і мовчки по своїх поличках повлягались. Я вимкну світло? - ввічливо запитав молодший, - вимикай... Чутно як машиніст, наближаючись до переїздів, подає звуковий сигнал, що розноситься довкола... щось відкрутилось і бринить в купе, хтось вже сапить... Інколи якісь дивні звуки нагадують що не завадило б підремонтувати цього вагона. Перестук коліс помаленьку заколисує... добраніч, ріденькі... Понеділок розпочався у подорожі , під стукіт коліс... Ранок в потязі це завжди боротьба між спокусою ще трішки полежати і природнім ранішнім покликом. Той поклик і розбудив. По звукам за дверима купе, намагаюсь вгадати чи черга там чи ні до вбиральні. Поклики природи дедалі стають настирливішими, все йду... в вагоні тишина всі ще сплять , тільки один пузатий дядько у військовій формі стоїть на проході. Він ну дуууууже пузатий. Справжній полковник. Холодна водичка приводить організм до повної готовності і заставляє згадати про необхідність візиту до стоматолога... Повертаюсь до купе, за вікном біжать стовпи, дерева, небо набурмосилось - чи то розридається дощем, чи істерично буде сміятись сонцем... На весну так у всіх шизофреників... З такими думками знову роздягнувся і на поличку... Потяг продовжує рівномірно розгойдуватись, перестукуючись колісними парами... дрімаю... Ввічливо постукали в двері купе - прокидайтесь, будь ласка, скоро Київ. Хоч їхати ще годину, вирішив прокидатись остаточно. Туалет холодна вода в лице... - А можна мені кави? Вам заварну ж? - констатує дівчина у формі залізничника, тітоньки з фрезурою десь немає. - Так, будь-ласка, заварної! -втішився я. - З Вас чотири гривні, я вам занесу в купе решту і каву... Кава... Заварна... Нехитрий рецепт приготування - кави додати за смаком, залити окропом, трішки цукру... Запах кави миттєво наповнює купе заставляючи прокинутись моїх попутників... По вагону починають бігати дітиська, розмови стають дедалі гучнішими. Чутно сміх... - Можна забрати постіль? Запитує мене дівчина провідник, посміхаючись швидко стягую два простирадла з матрацу , віддаю, - ще наволочку, просить, чемно зтягую з подушки... Дивне таке слова " наволочка" - похідне від наволоч??? Гиги... Посміхаюсь, віддаю, допиваю останній ковток кави... В коридорі вагону багато військових. Щось пошепки обговорюють... Останнім часом почав зовсім якось по іншому дивитись на військових, з повагою ... Ще трішечки і мене зустріне гамірний Київ...
 Київ щось в ньому є, що завжди мене вабило до нього. Особливо останній час... може шини посеред Хрещатика?..
 Після останніх подій Київ дуже змінився, змужнів. Люди стали більш суворими, але очі ожили, рухи стали більш впевненими в людей з'явилась ціль у житті, мета, ідея, зміст. Нація прокинулась... Це добре. Шлях по переду тернистий, та ми вже йдемо по ньому... Буде нелегко, тай ні хто не казав що зміни то легко... От тільки вокзальні таксисти не змінилися. Як дурили приїжджих так і продовжують. Кажуть, так воно у цілому світі...
 Знову перестук коліс... Попереду Росія, Москва, місто яке не спить... Перша колія. Потяг номер два, четвеpтий вагон. Четвертий вагон чомусь виявився останнім... Коло дверей вагону ввічливо перевірять квиточки і паспорт. Даю закордонний. Росія - це закордоном... Чистий, дуже охайний вагон, передостаннє купе. По вагону ходить прикордонник з ноутбуком - Прошу пред'явити паспорта. Відмітку про виїзд з України ставити? - Так, ставте, я ж їду з України... За прикордонником в черзі митники. В надмінному погляді читається підозра. Особливо жіночка, в непомірно великій куртці придивляється до особистих речей: - Дєкларіровать что-то єсть? А это что? - Ноутбук. - Он нє новий? Ні, не новий, кажу, зате дуже гарний... В її очах я вже став злочинцем- контрабандистом... Роздали митні декларації. Провідник радить заповнити їх одразу бо російська таможня перевірятиме о пів на шосту ранку. Скориставшись його порадою заповнюю цей нескладний документ... Рушили...
 Проснувшись за ніч вчетверте, проклинаючи трускавецьку газовану, йду знову в туалет... За вікном сіріє... П'яненькі але дуже веселі попутчики, о пів на п'яту прийшовши в купе, намагались співати... Та втомились, бідненькі, тай позасинали. Включив телефон –« Київстар вітає вас у Росії»... І далі повідомлення що дзвонити дорого, а інтернет золотий. Стільникові данні вимкнув ще вчора. - Прасипаємся, стукає провідник, таможня через пол часа...
 Таможенная служба Рассии - звучить з за дверей купе, прєд'явіте вещі к осмотру...
Ну привіт, Росія... Ти сьогодні вмивалась?..

субота, 5 квітня 2014 р.

6%

Сьогодні отримав повідомлення: " ще 6% - і я зникну..." (телефон розряджався)... Але якось моторшно мені стало від тих слів, страшно... Всього 6% і все!!! Все... "Давай завтра пересічемось, кави вип'ємо, поспілкуємось?" - а тут 6% і все "зникну..." Плануєш щось мрієш - а в когось всього 6%, ні вже 5%... Починаєш щось швидко, похапцем робити, намагаючись встигнути все втиснути в отих 5%, і чомусь якісь дурниці в основному робиш... Про головне чомусь навіть незгадуєш... 4% мовчиш, тяжко випускаючи повітря з легенів... 3% починається справжня паніка... 2% слова ллються потоком, безудержно, без ком, та окликів... 1% Боже, як ж мало часу... Чи встигну, Боже?!.. - Зв'язку з Вашим абонентом не має... пі...пі...пі... Добре що зранку телефон знімеш з заряки - а там 100%... А в когось вже менше 5%...

Ранок...

Ненавиджу сни... з вечора лягаєш, солодко потягуєшся, і поринаєшя, як тобі здається, у такий бажаний відпочинок... так от як тільки очі зімкнулись, і дихання стає рівним, якась чи то сила,чи то підсвідомість, починє витягати десь з закапелків душі образи які давно позабув, обрамлює їх новими емоціями і: " - на тобі, відпочинок... переживай все знову... а ти що призабув як воно було? - ось так воно все було! Згадуй, згадуй... Відчувай знову... Не чіткі образи? Не можеш роздивитись обличь? А відчуття, емоції? Зашкалюють, так? Ха! Згадуєш!! - шепоче підсвідомість, я ще о тут підфарбую, трохи домалюю... і прокидаєшся, і не можеш зрозуміти де ти... за декілька секунд розум усвідомлює що то лише сон... а душа ні! Емоції продовжуть вирувати. Хочеш не хочеш а починаєш пригадувати... Намагаєшся зрозуміти що ж сон, а що реальність... інколи вони так тісно переплетені... А спати хочеться далі...

вівторок, 1 квітня 2014 р.

Кара...

Господь тонко, дуже тонко пожартував з людства... Знаєте яку кару Господь дав людям? Любов і досвід... так так, власне Любов і Досвід... Всі казки і най романтичніші історії описують ту саму нежданну з першого погляду, так щоб жили довго і щасливо, щоб в один день всьо... Так що аж дух захоплює. Так що аж уууухххх... Чому? Чому так багато пишуть про неї? А??? Тому що, ой як рідко зустрічається вона. Така щоб до смерті, така щоб на мить, на мить в яку життя вкладається... В основному - не вчасно, не до смерті, не з тими, не там... далі можете придумувати самі... Досвід... досвід це така класна штука, що приходить з роками... Р-О-К-А-М-И... Чим старшим стаєш тим більше набираєшся досвіду, а от робити, застусовувати досвід все менше і менше хочеться... все більше балачки... От і живемо так: шукаємо те єдине і на все життя кохння а коли приходить досвід розуміємо що давно його прої... ну ви ж розумієте про що я... мабуть розумієте...