субота, 23 травня 2015 р.

Я думав фініш...

Все знов і знов по колу,
Наче хтось поставив на повтор
Цей фрагмент життя...
І наче знав і розумів
Та повертався знов
В шляху початок
А думав фініш проміжний...

пʼятниця, 22 травня 2015 р.

В дорозі

 Рівномірне джуміння двигуна, щось шепоче дорога під колесами, вітер все намагається бігти навипердки з машиною, час від часу проносячись кріз широко відчинені вікна. Їду. Дорога і думки течуть своїми рівномірними потічками...
Хтось блимає фарами беру праворуч, пропускаю. Рик двигуна, моргнув аварійками, помчав. Спішить...

Колись, давно і я так спішав...
Мчав без зупину, мчав вперед, чи думав що вперед. Мчав неоглядаючись, навіть не задумуючись куди і навіщо... Переймався тільки швидкістю і щоб не обігнали. Важливим вважав це все... Хотів щоб усі бачили який я прудкий...

Одного разу, на швидкості, обганяючи на повороті прийшла неспішна думка:
Куди це я? Для чого я так поспішаю?
Куди це все веде? Для чого це все?
Я перший?! Я швидкий?!
А чи потрібно? Чи це ціль?
Д Л Я  Ч О Г О ?

Вдарив по гальмам! Аж дим з під коліс. По заду чорний, задимлений слід горілих шин... В вухах стоїть крик гальмів… Звернув на узбіччя...
Д Л Я  Ч О Г О ?
Тиша огорнула мене...
Тільки звук зшаленілого сердця і однісіньке питання:
Д Л Я  Ч О Г О ?

Постояв на узбіччі, віддихався...
А куди веде ця дорога? Ось ще одна, і ось там зїзд кудись вбік...
Куди ж мені? 
Помаленьку рушив...
Їду...
Звернув на бічну дорогу, зовсім не відому.
Тут і машин не має, тай дорога якась цікавіша, весиліша.
Їду. Непоспішаючи.
Почав звуважувати красу по узбіччям. На швидкості того не видно. У відчинене вікно несміливо проникають звуки, запахи.
Ще повільніше...
Вітер перестав доганяти, весело пролітає крізь вікна, бавиться з волоссям...
Поворот...
З заповороту відкрився неймовірний краєвид!
Сотні доріг які сплітаються між собою, перетинають одна одну, пролягають паралельно… 
Як то кажуть: докольору, довибору...
Обирай ту що довподоби!
Обирай і рухайся вперед!

Без поспіху… Просто рухайся... 

понеділок, 11 травня 2015 р.

Маски...

Люди підходили брали маски і йшли далі...
Він в нерішучості стояв коло однієї з сотень шаф...
- Хм... Раніше якось не задумувався брав і йшов собі. Чого це зараз так важко вирішити???
Візьму ось цю - "маска цілеспрямованості". Серйозно так виглядає...  Так, беру...
Покрутив в руках, пообдивлявся з усіх сторін, поклав на місце...
- Ні. Не хочу. Якасась зовсім... ммм... не жива, чи що... Йду гляну в інші шафи...
- Ось який натовп коло тієї. Йду туди.
Коло шафи стояла велитенська черга. Став у чергу.
Черга рухалась помало та невпинно наближаючи до відкритих дверцят шафи. Підійшов.
Ой... Маски байдужості?!
Зупинився. Задумався.
З заду почався якийсь гомін, штурханина.
- Гей, чого завмер? Бери та йди! Не заважай іншим!
- Ні. Мені ця маска не потрібна... сказав, силячись згадати чи колись вдягав "маску байдужості"...
- Не пам'ятаю... Мабуть вдягав...
Як тільки відійшов в сторону, черга відновила свій порядок: взяв, вдягнув, пішов...
- Та що ж це таке зі мною?... Йду далі.
Перед тим як вставати в чергу почав придивлятися до надписів на шафах.
"Маска жертви". Ого яка тут черга! Мабуть ще більша ніж за "масками байдужості"...
Маски, маски, маски...
Маска злості,
Маска правди,
Маска добра,
Ова! Маска милосердя!!!
Нічого собі! Маска милосердя!
Маски, маски, маски...
Коло шафи з "маскою щастя" людей було зовсім мало.
- Спробую...
Взяв до рук і одразу натягну.
Через рожеві шкельця проникало лише проміння радості, добра, веселощів.
- Як же ж темно навкруги, розглядався, нічого не видно все тут сіре...
Маска тисла, незручно сиділа на обличчі...
Стягнув... Ще не встиг покласти як якась рука жадібно забрала. Звиклим рухом натягнута маска і наче в стані сп'яніння, непевною ходою,  людина побріла до виходу.
Вихід! Вихід ось там! Зовсім поруч!
А чи пускають на виході без маски???
А який той світ без маски???
І побрів в сторону виходу...