неділя, 28 грудня 2014 р.

Гора...

Тиша навкруги шепотіла в голові голосом матерії:
- один, повторювала вона, ти один... ОДИНАК... Прийшов сам і підеш сам... ти всього лиш пил... пил зірок... пил часу... пил тиші...
Тебе нема і не було ніколи... ти примарний спалах думки... іскра яка невстигла розгорітися і погаснути не встигла... ти...
Та він не слухав... Лежав і посміхався...
Лежачи на вершині Кіліманджаро навіть голос матерії не важливий...

пʼятниця, 19 грудня 2014 р.

Сон 3.0

Крик затихав десь у ночі фіранок… 

Горло наче вкрилося піском з середини, видавлюючи хрип...
Руки затерпли, ниють. Пальці рук оніміли стиснуті в клаках…
Вказівний палець правиці все ще натискає на спусковий гачок...
Плече відчуває поштовх останнього пострілу...
У вухах бренить какафонія вибухів, криків, шепоту, молитви...
В широко розплющених очах згасають відблески полум’я вибухів. Зарево артелерійських залпів ще відблискує на сітчатках біло-жовтими плямами...
Солодкуватий запах згарища, туманом розповзається, розчиняється в темних закутках…
 Крик він наснився чи... чи то я кричав...
Подушка промокла наскрізь… Кров? Ні... Піт... холодний липкий піт...
Набираю повні груди повітря… Вдихнув аж до болю, до тріску ребер, до запаморочення голови...
З привідчиненої кватирки потягнуло прохолодую ночі...
Знову сни… Знову війна…
Чому??? Чому, Боже??? Чому бачу у вісні війну? Чому вбиваю? Чому???
Не було мене на Майдані, коли Небесна сотня вмирала, не було в Іловайску, коли  виривалися з оточення, з кіборгами не відстоював донецького аеропорту!!!
 А ти, кожної ночі  посилаєш мені знову і знову сни про війну…
Та й ще не до кінця сон даєш побачити. Будеш...
Знаю що перед самим пробудженням вмираю… Ще довго відчуваю холодні пазурі смерті що виривають мою душу з тіла...
Навіщо, Боже? Мовчиш… 
Чи то ти, Янголе- охоронцю, намагаєшся про майбутє розповісти?..

субота, 13 грудня 2014 р.

Дорога...

 Дорога… тут поворот, тут догори і одразу донизу… 
На узбіччі прихилиним до дерева стояв маленький вінок. Квіти зів’яли багато років тому, вкрившись дорожнім пилом та брудом... Високо в небі кружляв чорний ворон. Як тільки автівка промчала повз підступний поворот, ворон тінню сковзнув до землі.
Сів неподалік вінка… 

- ти тут, кохана? 
- так, коханий, тут...
- скільки ж то років минуло...
- багато...
- пробач мене...
- та чого ти… кожного разу… невинен ти… то все туман, ожеледиця...
- поспішав… скучив… 
- знаю, коханий… мала чекати тебе там, та нестерпно було… поїхала на зустріч...
- туман...
- так, туман… мені вже час… люблю тебе, вороне...
- кохаю… я прилечу знову… 
- чекатиму...

 Чергова автівка, вскрикнувши гальмами, промчала  ворон наче поравив дзьобом залишки вінка взмахну крилами, та полетів над прірвою, в котрій на самому дні лежали навічно зціпившись два атоммобіля, дві смерті, дві душі, одне кохання...

Тіні.

 Тяжкі хмари навкруги, такі що навіть неба нема, перечипившись за вершини гір, поволі сповзали в долину. Сонце вгадувалося плямою десь низько коло вершини урочища, наче і його, хмари взяли в полон та тягнули до урочища. Біло- жовта пляма наче пручається тому, намагається втікти, малюючи дивні тіні в Бабиному урочищі...
 Сніг на старій дорозі, помаленьку перетворювався на брудну мішанину, яка так вміло приховувала ями на дорозі від чого, та ставала ще більш небезпечнішою.
 Тою дорогою, що пам'ятала ще хуткий біг Опришків,  до Бабиного урочища йшли двійко молодиків з заплічниками та гірським спорядженям. Про щось голосно перегукувалися, сміялися, порушуючи вранішню тишу.
Коло самого входу в урочище стояла дивна пара. Дідусь згорблений, в старих кірзах, та у знебарвленому часом киптарі, на якому дивним чином зберіглися фрагменти старої вишивки, тримав у мозолистих руках велитенською лопатою,  та стара, яка навпаки була пряма як смерека,  вся в вчорному як ворона. В діда з під капелюха торчало біле наче вкрите інеєм, густе волося, бабка ж стояла поруч мов ідол почорнівший, вся в чорному, навіть не шолохнулася...
- Добридень, вам - порівнявшись привіталися хлопці, стара відвернулася, а старий припідняв старого, подертого капелюха, чемно вхиливши голову промовив - чи добрий будемо знати скоро...
- А що то ви, діду, таке кажете! Подивіться яка краса навколо! Які гори! Яке повітря!
- Дихай, дихай може надихаєшся, пробубніла стара під носа,
- Куди ви, парубки мандруєте? Мо до села? - з надією в голосі запитав дід,
- Та ні, дідусю. Ми в Бабане урочище йдемо. Кажуть люди що там дуже гарно, особливо на тому крутому схилі, тай показує на той схил по якому пляма сонця видиралася від хмар,
- До Дідька йдете, прокаркала стара, ще дужче кутаючись в хустину так що обличчя зовсім потонуло в тіні хустини,
- Нигде там гарно не було, позерати нема на що. Йдіть в село, мовив дід. Стара чогось почала його шарпати, - йдино, старий, шарнер копати, невгамовувалася вона,
- Діду, а шо таке шарнер?
- то яма по вашому. Так мо все таки в село?
- ні, діду, йдемо в урочище, і трохи нехилившись до діда, - а що то бабка так мучить Вас? - прошепотів на вухо з посмішкою,
- ой соколе синявий, мучає вже не один год, тяжко зітхнув дід,
- най Вас, оберігає...
- МОВЧИ, старий - викрикнула стара, МОВЧИ!!! Тут його немає!
Дід потупив очі, нервово перебираючи руками древко старої лопати...
- бувайте, дідо, чемно попрощалися юнаки, і вже ступивши в урочище обернуся один,
- а нащо вам така велика лопата, діду?
- та гробар, я сину… 
…….
Старий докопавши могилу, втер спітніле чоло капелюхом, зиркнув в сторону де неначе тінь стояла стара,
- скільки ще будеш збирати свій врожай Бабо!!!? Скільки ще мурдуватимеш мене, Смертонько!!? Заберай вже мене!
- не патякай, копай! Не повернуться вони... Жоден...

Тінями проносилися над Бабиним урочищем важкі хмари...  
 

четвер, 4 грудня 2014 р.

Благії наміри.

От кажуть - благими намірами вистлана дорога до пекла. Чому? Чому благими?..
  
 І повелів Господь:
Нехай дорога до Раю буде вистлана благими намірами праведників.
Що Господь велів, те і має робитися...
Ангели і Архангели злетілися, тай давай мостити, вистиляти дорогу.
В тяжкій роботі, в трудах непосильних давай вишуковувати та збирати людські благії наміри. Припасовувати так,  щоб щілинки не було, вирівнювали щоб ні горбика ні ямки, посипали зоряним пилом її.  Дорога сяяла, як ранішні промені сонця, як любов матері. Легкою мала бути ця дорога для душ праведних...
  Та побачив то Ангел Світлоносний, красою своєю перевершила дорога світло ранку, що дарував він щодня. Тай задумав він не добре. В той день недільний,  коли небесная братія відпочивала від трудів своїх праведних,  поневолив духів низинних, давши тіла їм різні, тай заставив ту дорогу перекладати. Ричали від болю тілесного духи, надривали м'язи що аж сухожилля рвалось, та корилися Світлоносному. Виривали кусками ті благії наміри та стелили до чортогу його. Поспішав Світлоносний, ой як поспішав, підганяв все дуще і дуще духів незинних. Та коли робота була закінчена - дорога стала брудною від крові і поту, нечистою стала вона. Вся в ямах та горбах. Йти нею страшна мука...
Побачив то все Господь і промовив: "Нехай буде так! Нехай дорога до твого чортогу буде вистлана навіки віків, як постелив собі сам! І нехай одвічно там живуть ті, кого ти в тіло скував, нехай рабами будуть. А дорогою тією нехай йдуть ті душі, що за життя благими намірами прикриваються творячи недобре...
Так і понині,  летять праведні душі  до Раю, не торкаючись доріг ніяких, душі ж грішні - тією страшною, нечистою дорогою в чортоги Люцифера йдуть.