четвер, 25 вересня 2014 р.

інколи

Інколи так хочеться побути самому… та ті думки, ніколи не залишають на одинці… якимось божевільним роєм бються то вдушу, то в спогади, то в мозок зачіпають сердце і знову понеслись… Наштовхуються одна одну, б’ються, сперичаються, шумлять...
ТИХО!!!!  хочу трішки відпочити…
ХОЧУ ТИШІ!!! Будь ласка...
Завмерли… розсілись хто де… ніби тиша…
А ні здалося…
Якась сама непосидюча все жтаки джумить… десь в душі глибоко… джумить…
Я ТЕБЕ ЧУЮЮЮЮ!!! ПЕРЕСТАНЬ!
ховається ще глибше…
а он та, крутиться, хоче чкурнути… ану ану… постій… чкурнула зі швидкістю світла…
ТИ КУДИИИ?!!! ТИ Ж ЗДАЄТЬСЯ ВАЖЛИВА?!!!
І знову рій, кричать - ми всі важливі!!! гомонять все дуще і дуще…
Змучився… нехай гомонять… вони ж мої...

середа, 10 вересня 2014 р.

Вітер...

 Осінь, закохана у лековажний Вітер, всю ніч ридала...
Знову побавився з нею, безталанний, зірвав золоті листя з неї, залишивши майже голу і понісся кудись, ген ген за обрій, вдалечінь... - Ти куди, коханий? Кричала Осінь, та він вже і не чув. Незнає Осінь що Літо він кохає, жарке, зелене, з ранішніми росами...
І так з року в рік, з віку у вік - Вітер Літо кохає а Осінь роздягає...


понеділок, 8 вересня 2014 р.

Перестав молитися...


 Перестав молитися... Перестав молитися Богу... Ні, ні. Не вірити перестав, а молитися... Перестав просити, перестав жалітися і сподіватися... Йому не потрібна молитва чи восхваляння, та й до прохань не дослухається... Любов йому потрібна та розмова відверта. Він же Батько, а Батькові не трон потрібен, а обійми, почути: " я люблю тебе, Батьку! Дякую тобі... погано мені Батьку зараз... Та зроблю, як вчив Ти мене, і буде добре"... І обійме Батько, і прошепоче: "Я теж тебе люблю, сину. Миру тобі і добра... І буде мир в душі і добро навколо..."
 Не потрібна Богові молитва. От і не молюся, кажу Йому: "Дякую, Батьку..."

субота, 6 вересня 2014 р.

Шлях...

 Кажуть: "життя прожити - не поле перейти" - ну так, погоджуюсь. Життя - це не поле, це шлях. Шлях від народження до смерті. В когось прямий, в когось по колу все, а в кого такий плутнаний, що аж голова обертом. Одні біжать, інші - ледь плентаються. Хтось постійно намагається за його межі потрапити, а хтось навіть не усвідомлює що йде.
Он цей - бреде собі, дивиться під ноги, шпортається, злиться, ями вишукує, горби оминає та по сторанах не дивиться, вдаличінь не заглядає. Коли шлях до верху починається - втомлюється, ниє, сповільнюється. Зате вниз до прірви з задоволенням котиться...
 А той он помчав, аж куриться за ним. Та так куриться що мости горять і шлях під ногами палає. Егегей! Ти, куди, чоловіче?! Промчав... і на горі не затримався і повз прірву промчав. Зате ям не відчув, та й шляху свого не побачив. Швидко так, промчав, навіть і зрозуміти не встиг куди мчав, навіщо...
 А я йду собі, непоспіхом так, посміхаюся, по сторонам все більше дивлюся. Інколи шпортаю по ямках, часто деруся на верхівки пагорбів. Затримуюся там - яка краса навколо. І далі йду собі. Люблю я свій шлях стільки цікавого на ньому. Бачите?