четвер, 22 листопада 2012 р.

Помаренчевий настрій

Бачу у стрічках соц.мереж багато помаранчевих фото... Нахлинули спогади. Найсильніший спогад від помаранчевої революції це хвиля доброти і порядності, яка охопила всіх. В маршрутках всі вступались місцями всім. Водії за сто метрів гальмували перед пішоходами. Приїхавши в Київ, з вокзалу не покидало відчуття що я приїхав у місто родичів. Всі усміхнені, пропонують поїсти, переночувати... Пам'ятаю як пояснював якійсь зграйці молодих людей що таке пательня, мешти, філіжанка. Жартували, сміялись, розуміли одне одного навіть без слів. І в цьому сміху, в цих розмовах і навіть в мовчанні, відчувалось стільки гордості за ту справу що ми робили разом...

четвер, 16 серпня 2012 р.

Байдуже...


 Наступила та мить, коли біль перетворився в апатію... Ще секунду назад,  з горла рвався крик, руки тремтіли від постійної напруги, задихався... І ось - все. А точніше - нічого. Не залишилось сил кричати, плакати, сміятись - н і ч о г о... Нічого не хочеться. Погляд в нікуди. Думки - їх нема. Ні жарко,ні холодно... Гіркота образ кудись розчинилась. Руки більше не тремтять. Порожнеча. Суцільна порожнеча. 
 Куди втекла злість? Неважливо...
Погляд не може зупинитись ні на чому, наче в світі не залишилось предметів, на яких можна сфокусуватись. Погляд кудись заблукав. Але і ця думка промайнула десь на задвірках, і... 
Нічого... 
Байдуже... 
Світ рушиться...
Байдуже... 
Світ народжується... 
Байдуже... 
Страх... Куди подівся страх? Це почуття сильніше навіть за любов, за кохання!.. 
Байдуже... 
Душа поворушись!!! Дай знак, що ти ще живааа-а-а!! 
Байдуже... 
Ось знову озвалась біль... Ні здалось... Та і це... 
Байдуже... 
Я знаю це мине... Колись... А зараз б-а-й-д-у-ж-е...

пʼятниця, 20 липня 2012 р.

П'ятнична симфонія мого міста)

 П'ятниця. Вечір. На вулиці немає спеки і хочеться прогулятись. Вирішив пройтись вуличками старого міста. Тими маленькими капілярчиками міста, чи то скоріше нотками. Нотками, з яких складається симфонія. Симфонія мого міста. Хтось колись сказав, що моє місто - це симфонія, яка застигла в камені.
 Прогулююсь... На вулиці багато музикантів. Хтось співає власних пісень акомпануючи собі, хтось виконує відомі мелодії. Гітари, скрипки, барабани, сопілки... У вірменському дворику дівчинка зі скрипкою грала дуетом з африканським барабаном. Дивна і заворожуюча, але така мелодійна, музика. Плач та сміх скрипки під африканські ритмічні мотиви.
 Йду далі... Від одних ритмів до інших мелодій, йду блукаючи нотками міста. Спокій і рівновага помаленьку витісняють напругу останніх днів. З Музею Ідей лунає рок. Старий добрий класичний рок. Концерт просто неба. Зупинився послухати. Краще року тільки рок.
Час йти додому. Заряд позитиву на всі вихідні. Ось така п'ятнична симфонія мого міста.

понеділок, 9 липня 2012 р.

Цей момент, коли...

Цей момент,та мить коли хочеться виговоритись, а слів нема... Коли говорять емоції. Намагаєшся сказати та розумієш, що кожне речення, кожне слово не може передати того що так хочеться передати. Як тільки відчуття, емоції отрмують словесну форму, втрачається першочерговий зміст. Втрачає власне та частина, яку так хочеться передати. Залишаються тільки слова. Слова, які наповнюються змістом, емоціями вже слухача. Та ці емоцій, той зміст далекий від того, що так хотілось висловити. Інколи відчуваю, що мову людство винайшло щоб легше було брехати, обманювати. Якщо б ми могли спілкуватись на емоційному рівні. Наш світ був би значно кращим...

середа, 4 липня 2012 р.

"Нас кинули... "

 Вчора, допізна, читав твітер про події навколо прийнятого мовного закону та заворушень коло українського будинку. Спалось дуже погано. Прокинувся. З самого ранку, в голові крутиться пісня Скрябіна "Нас кинули... ". Повертаються відчуття лихих 90-тих. Коли розводили, кидали всі і всіх. Коли, класичне бандитське: "встретил, развел, кинул" було основним законом.  Чомусь відчуваю сором. По всіх каналах показують людину, яку обрав народ, яка мала б виконувати волю народу і яка говорить з радістю в голосі - ми їх розвели. Ми ЇХ розвели!!! Кого?! Кого ви розвели? Народ? Людей, які вас обирали. Соромно!!! Соромно та смішно слухати як вони говорять. Панове, точніше, товаріщі, ні - браткі, ви і російською говорити не навчились. Якась суміш суржику та фєні (це така штучна мова, якою спілкуються зеки в тюрьмах). Ну як, скажіть, як можна заявити на весь світ: "Ми їх розвели??" Одним словом - гопота. Вдень - по кишеням лазять, а вночі - шапки знімають. Тільки тепер, вдень - закони приймають, а вночі - бізнеси відбирають. Всі їхні дії абсолютно бездумні, творять що хочуть. Ось і зараз, показують по ictv - нардеп увірвався до будинку, вбив людину, отримав два роки умовно. Мажорні ДТП вже нікого не дивують. Збив людину на смерть, заплатив грошей і все в порядку...  Тільки всі вони забувають про всесвітній закон рівноваги. Рано чи пізно, народний терпець увірветься. Ні "корочки" депутатські, ні високі мури не допоможуть. Рано чи пізно, потрібно буде відповідати за заподіяне. І відповідатимуть за все, як то кажуть "по повній програмі".

середа, 20 червня 2012 р.

Євро, емоції, #АРБІТР_МУДАК, ПЕРЕМОГА!

 Проснувся зранку з відчуттям пустоти в середині. На будильнику 5:30. Можна ще годину спати, але сон кудись пропав, не хотів повертатись до мене. І я поринув в спогади. Скоріше, не спогади, а емоції.
Коли дізнався, що Україна прийматиме Євро, неймовірно гордився. Нарешті про Україну та Львів взнає увесь світ. Потім були чотири роки ремонту доріг по всій Україні. Як же ж це дістало! Непродумані перекриття вулиць у Львові. Корки, нерви, матюки. Поїздка в Київ, замість звиклих шести-семи годин, рекордних десять. За постійними незручностями зростало невдоволення. То хтось  десь страйкує, бо забрали землю під будову стадіону, а обіцяної компенсації не дали. То зупинили ремонт Городоцької, бо хтось комусь не заплатив. 
Та час невблаганно наближав восьме червня 2012 року. Монтувались єврозони, похапцем щось десь доробляли, щось намагались приховати. В місті почались з'являтись перші вболівальники. Атмосфера була якась насторожена. Дякуємо німецьким ЗМІ. І ось перший матч у Львові. Це було неймовірно! Наче прорвало греблю! Греблю радості, добра, ввічливості, посмішок. Вболівальники різних країн пили разом пиво, співали пісень, вболівали за своїх і за інших, спілкувались на одній мові - мові футболу.  Україна виграла перший свій матч. Святкування до ранку. Звідусіль лунало: " Україна - Чемпіон! Олє, олє..! ". Свято, яке об'єднало усіх українців. Наступний матч. Програш. Віра в нашу збірну тільки міцнішала. Ми впевнені у перемозі!
Дев'ятнадцяте червня. Донбас Арена. Українська збірна грала так як ніколи до цього. Перший тайм пролетів як одна хвилина. Неможливо відірватись від екрану. Ось гол в наші ворота. Наші знову і зову атакують ворота. Марко Девіч забиває гол!!!  #АРБІТР_МУДАК не зараховує! Починаються двадцять найпекельніших хвилин. Нерви натягнуті як струни. Наші хлопці грають як в останнє, віддаючись повністю грі. Фінальний свисток. Поразка. Поразка у грі, але ми перемогли! Перемогли всі незгоди і незручності підготовки до Євро. Перемогли всі провокативні заяви ЗМІ "доброзичливих" сусідів з Європи. Перемогли, хоч і ненадовго, нашу владу, яка постійно намагається роз'єднати нас - українців. 
       МИ П Е Р Е М О Г Л И ! ! ! 
Я горджусь що українець. Я горджусь нашою збірною. 
Відчуття пустоти зникло. Посміхаюсь. Настрій покращується.
Але все таки #АРБІТР_МУДАК)))))

вівторок, 5 червня 2012 р.

Дитячі спогади

Щось навіяло. Згадалось...
Скільки мені було років не памятаю. Скільки раз перепитував у матері, каже що не пам'ятає. Десь 3-4 рочки.
Ми тоді мешкали в маленькій однокімнатній квартирі на вулиці Боженка, тепер Княгині Ольги. Була глибока осінь. Ніч. Я захворів. Неспалось мені, мучав сильний кашель. З якихось причин в квартирі не було світла. Мати, що б я не заважав батькові та сестрі спати, забрала мене на кухню. Запалила свічку і взяла старенький потертий Кобзар Шевченка та почала читати. Сиджу я на маленькому стільчику на столі, горить свічка, мама читає мені "Мар'яну - черницю".  І не просто читає, а читає і плаче. Плаче, крадькома витираючи сльози... Чому плаче, чому Мар'яну- черницю читала... Не знаю. Ці питання залишаються і сьогодні без відповіді... А ось в пам'яті закарбувалось на все життя: свічка, Кобзар і мати, яка крадькома витирає сльози...

Рідна мова

 Сьогодні у моєї доньки п'ять років. З самого ранку купа позитиву - подарунки, вітання, гості. Влаштувала донька маленький виступ. Віршики пісеньки українською, російською, англійською. Їй всього лише п'ять, неймовірно тішусь, що вона паралельно з українською вивчає англійську та російську. Зовсім недавно, розповідав доньці про гімн,про герб,про прапор України. Казав, що це є символи нашої держави.... Казав, що найголовнішим символом є мова. Прикро, що в такий день, на державному рівні вирішили прийняти такий закон. Розумію що це "гопота" при владі намагається замилити очі на всі ті злодіяння, які вони чинять. Роздути "теракт" не вдалось, так тепер давайте останній козир розіграємо - мова.
 На привеликий жаль, немає в нас такого лідера, за яким би пішли люди. Якому вірили б. Ще свіжі спогади про помаранчеву революцію, та те розчарування, яке прийшло пізніше.
 На мою думку, найменше що кожен може зробити в такій ситуації це говорити, писати, думати українською. Намагатись усіма своїми діями популяризовувати українську мову, культуру...

понеділок, 7 травня 2012 р.

Вступ

Давно вже хотів почати вести блог. Постійно відтягував. Придумував собі якісь виправданя. Ну, це вже позаду. Сьогодні той день, коли я здійснив ще одну свою відкладену мрію - почав вести блог. Скоріш за все, це буде спроба викласти мої думки на папері.
Колись, мій товариш, будучи редактором одного комп'ютерного журналу, запропонував стати дописувачем, спробувати себе у якості незалежного оглядача мобільних пристроїв.  З нетерпінням чекав на вихід першої статті. Це був повний провал. Колега, щоб не образити мене, віддав статтю в друк, але попередньо відредагував її. Мого тексту практично не було. Я дуже образився. Дувся довго і серйозно. Якийсь час навіть не спілкувались. Товариш намагався пояснити мені про стилістику подання інформації, про порядок подання  та багато інших цікавих журналістських примудростей. Та я, запальний, не слухав його, а красномовно дув щоки і мовчав. Тоді колега дав мені пораду - почни викладати свої думки на папері.
Спробував. Почав вести щоденник. Вистарчило мене аж на два тижні. Потім все менше і менше брав в руки записник... Так пройшло майже десять років...
А в минулому році моя давня коліжанка запропонувала виступити перед невеличкою аудиторією з майстер-класом на тему нетворкінга. На підготовку було менше доби. Зайшов в своє улюблене кафе і за дві години родилась стаття "Нетворкінг - ням ням".  Потім був виступ у Lviv StartUp Club. Мені сподобалось. Потім була ще не одна стаття, презентація і не один виступ...
За якийсь час, попав на майстер-клас Петра Нека про твіттер. Зацікавився. Почав твітитись. Почав жити в твіттері.  Читаючи багатьох відомих українських блогерів, мені знову захотілось спробувати писати. І ось я наважився. Так народився мій "Вступ"...