субота, 31 січня 2015 р.

Нитки

- Ну ось знову! - Янголя приречено зітхнуло,
- Тільки, тільки клубочки долі вклалися і на тобі... - бурчало собі під носа, тріпочучи крильцями,
- Тільки но виклало візеруночок. Ще й який... Мрійливо посміхнулося,
- Як то кажуть люди? А! Крутий! З такими пересіченнями, з такими завитушками!!! Ммммм... Там підкрутило, а ось там розрівняло, а тут взагалі просто витвір божественного мистецтва! Як ж гарно було! Ну так, було... - Янголя, підійшло до гірки сплутаних срібних ниток, які де-не-де зберігали витончений візерунок,
- Ну чому Бог поводиться як мала дитина? - Всідаючись коло ниток бурмотіло Янголя,
- Промчав вітром, все здуло. Тепер знову починати все з початку. І так кожного разу, як тільки... - продовжувало бурмотіти Янголя, всівшись коло ниток долі...
А Бог сидів не подалік і всміхався. В цій зплутаній купці з'явилося багато нових ниточок, деякі видовжилися інші потовщали а деякі обірвалися.
І тільки Він знає як вони вкладуться...

пʼятниця, 30 січня 2015 р.

Там Небо Падало...

Був днями в столиці…
Пройшовся тією дорогою, де Герої не вмирають... Там, де сльози застигли воском на засніжених лампадках. Де білий сніг тепер завше буде з відтінком крові, а в каменях бруківки відбилися відтиски рук тисяч людей...
Там тихо. Йшов тією дорогою, з самого низу до гори… Йшов там, де під мостом небо падало! Падало і забирало до себе Героїв...
Тиша. Навіть вітер якось дуже обережно зачіпав стрічки на гілках. Полум'я в лампадках взагалі оминав, щоб бува не згасити…

Квіти... Вони повсюди. На снігу, на дорозі, в болоті… Завжди свіжі, завжди червоні…
Важко… Дихання спирає… Крик, чи то стогін застряє в горлі болючим комом…
Зупинився перевести подих...
Навпроти на стовпці каска будівельна вистить, неначе хтось хрест з розп'ятям накрив. І колючий дріт... Якась тінь ніби коло того дроту. Чи то гра вуличного світла чи уяви, та промовив:

- спочивай з миром, Героє!
Перехрестився, побрів далі...
Хтось стояв навпроти дерев'яного хреста, та все повторював, як молитву:
- Як? Ну як таке могло статись?.. Нерозумію!!!! Чому???
Тиша мовчить, не відповідає...

вівторок, 13 січня 2015 р.

Оповідка про кота

Згадалася історія з мого глибокого юнацтва...
Якось, запросив мене товариш до себе у село на празник. Ми добряче посиділи, поспівали, тай його мати повкладала нас шваброю відпочивати... І пробрався до мене в кімнату кіт. Чи не сподобався я йому (на хвіст наступив нечайно, три рази), чи навпаки сподобався (ковбасою підгодовував), та спати він мені не давав. Заскоче на подушку і товчеться по голові, моститься. Тільки віджену, а він тут як тут. Десь напівдороги до протрезвіння та першиш півнів, піддавшись поклику природи, вирішив з котом поквитатися. Коло клюзету стояли порожні, як я тоді думав, бідони з під молока. Зловив того муркутуна, швиденько запхав до бідону...
 Прокинувся раненьок, десь о пів на дванадцяту, від шуму на вулиці. Мати товариша, з тою ж шваброю, шукала по дворі кота, наділяючи його невластивими для тієї животинки, епітитами. Скрізь сон та випари алкоголю, пригадуючи нічні походеньки, почав в мене визрівати план звільнення кота з молочного бідону. Швиденько вискочивши на вулицю "по курити", почув зі сторони бідонів якісь звуки, які дуже віддалено нагадували котяче "мняв". Обережно перекинувши бідон, на пузі, по молочній річечці, виплив кіт. Вкинувши кота в бідон, я незнав що він попав до котячого раю (чи то пекла), бо в бідоні було зо п'ять літрів молока.
Лапами ледве ворушачи кіт розвернувся  до молочної калюжі і...
він сьорбав (якщо так можна про котів казати) то молоко, зригував і далі продовжував сьорбати...
 Так і деякі люди: сьорбають своє життя, зригують і далі сьорбають...
Ось така #оповідка