вівторок, 1 березня 2016 р.

Лінії

Провів лінію
З права на ліво
Підкреслив текст
А наче життя

Ще один шмат
Ліг на папері
І одразу ж провалився
У забуття

Креслю і креслю
Десь слово, десь лінію
Спогади, мрії, думки
Відчуття

Пишу на папері
Історію вигадану
Для себе? Для неї?
та неважливо
Все це мина...

Йшли

І кожен йшов туди як міг
Хтось повз, хтось швидко біг
Хтось опирався на плече
А хтось ховав своє лице

Всі йшли у верх, туди
До цілі, до великої мети
Чи навпростець, чи навкруги
Всі йшли бо треба йти

Ніхто не знав чого туди
Ніхто нікого не питав куди
Йшли собі, повзли, біжали
Та до вершин не поспішали

Прокльони в плечі, зневага заднім
Іти вперед в потоці люднім
Невибитсь з загального змагання
Пусте намарне намагання

У тім людськім потоці рождалися
У ньому жили, старіли, кохалися
Вмирали всі на тому шляху
Ніхто не вбачав в тому гріху

Та колись дитина народилася
Що бігти впотоці зі всіма втомилася
Байдуже їй було до прокльонів
Не бачила вона жодних кордонів

Кордонів щоб вибрати свій шлях
Та хтось знайшов в дорозі цвях
А потім щей колоду притягли
Побили, прибили та далі пішли

Ніхто і не знав тай не хотів знати
Що дитина ця обрала сама
Свій шлях розпятою на колоді лежати
За їх гріхи молить небеса

Бородатий Муз

- Ти точно муза? - все ще з переляком Письменниця дивилася на нього. Хильнувши з пляшки незрозумілої рідини, від якої навіть повітря ніби ставало густішим. Муз безцеремонно всівся на старе потерте шкіряне крісло, жбурнув кудись недопалок та витягнув довжележні ноги.
- Ага, - почухавши трохи сиву щітину, відповів Муз.
- А я завжди вважала, -  поправивши перев'язані на переніссі лейкопластером окуляри, все ще нервуючи, Письменниця продовжувала,
- вважала що Муза це така.., така фея з арфою і крильцями, що нашіптує...
- Ти на себе дивилася? - брутально перебивши, Муз дістав десь з нетрів колись білої тоги пачку цигарок,
- зкручене волосся, старий заношений халат, натягнутий на ґудз нервів, очі шкляні, і фею їй подавай...
Клацнувши пальцями, як запальничкою Муз запалив цигарку,
- коли Ти в останнє виходила на вулицю? Коли в останнє просто посміхалася сонцю, повітрю, раділа? Коли в останнє посправжньому злилася, кричала? Навіть кіт від Тебе і той втік!!!
- Я... я...
- Ти, ти!!! - Муз підвищив голос та нахилився до Письменниці, обдавши її випарами незрозумілого напою,
- коли ти написала отой Перший роман, Тобі потрібна була дівчисько з арфою? Га? Ти сіла і написала. Чого? - Пляшка знову перевернулася,
- бо закохана була.., - з зітханням, пробормотав Муз,
- Ні!!!! - Письменниця аж випрямилася на своїй маленькій табуретці, що вже багато місяців слугувала їй робочим столом, троном, а подейкуди і ліжком,
- ні... я… мені… мені просто писалося... то була Муза...
- Муза, муза, муза, - кривляючись Муз закигув ногу на ногу та струснув попіл на старенький килим, - яка ще, нафіг, мууууза? Ти тоді навіть і не чула про Музу! Ти просто писала!!! Взяла і написала! І, чесно кажучи, написала сильно! А потім що? Що, я тебе питаю?
- Муз знову перехилив вже майже пусту пляшку,
- оці пошуки гармонії, внутрішнього світу... "вибач, мені треба знайти себе" - кривляючись Муз цитував слова Письменниці, ті слова, після яких вона залишилася сама. Письменниця потупила погдяд, бормочучи щось собі під ніс...
- і шо знайшла хоть щось? Га? Подорожі по світу то є добре, а шукати потрібно в СЕРЕДИНІ СЕБЕ!
- Ота купа цяцьок, - Муз тикнув пальцем в куток кімнати, куди були звалені обереги якихось східних шаманів, молитовні палички тібетців, прапорці з ієрогліфами китайських монахів, і ще багато багато усілякого сміття,
- для чого воно, тобі? Га? - нова цигарка відправилася в куток натянутих вуст,
- знайшла те що шукала? Чи втратила? - цівочка диму від цигарки, малювала у задушливій кімнаті, візерунки арф, нот, листків паперів, та полум’я що все це пожирало.
Письменниця дивилася на все це і помалу в її очі повералося життя.
Життя та сльози...
Сльози помаленьку почали скочуватися щоками до долу...
- Так ось або ти перестанеш шукати усіляку хєрню і заглянеш в свою Душу,  або я повернуся і так...
Муз махнув рукою, що аж пляшка вислизнула з руки і брязкаючи покотилася по підлозі під стіл...
Від шуму пляшки, що котилася Письменниця прокинулася,
- насниться ж таке, - пробурмотіла та відчула, що в Душі щось почало невпинно наростати. Швидко вмилася, одягнулася, згрібла весь мотлох зі столу в сміттєвий мішок, широко відчинила вікна сонечку і побігла на вулицю.
- Викину сміття та прогуляюся...

В кімнаті одразу стало якось весело, чи то блиск промінчика на шкляній пляшці, що непомітила Письменниця під столом, чи від запаху незрозумілого тютюну, що ще трішки відчувався у кімнаті...