Знову побавився з нею, безталанний, зірвав золоті листя з неї, залишивши майже голу і понісся кудись, ген ген за обрій, вдалечінь... - Ти куди, коханий? Кричала Осінь, та він вже і не чув. Незнає Осінь що Літо він кохає, жарке, зелене, з ранішніми росами...
І так з року в рік, з віку у вік - Вітер Літо кохає а Осінь роздягає...
Немає коментарів:
Дописати коментар