Крик затихав десь у ночі фіранок…
Горло наче вкрилося піском з середини, видавлюючи хрип...
Руки затерпли, ниють. Пальці рук оніміли стиснуті в клаках…
Вказівний палець правиці все ще натискає на спусковий гачок...
Плече відчуває поштовх останнього пострілу...
У вухах бренить какафонія вибухів, криків, шепоту, молитви...
В широко розплющених очах згасають відблески полум’я вибухів. Зарево артелерійських залпів ще відблискує на сітчатках біло-жовтими плямами...
Солодкуватий запах згарища, туманом розповзається, розчиняється в темних закутках…
Крик він наснився чи... чи то я кричав...
Подушка промокла наскрізь… Кров? Ні... Піт... холодний липкий піт...
Набираю повні груди повітря… Вдихнув аж до болю, до тріску ребер, до запаморочення голови...
З привідчиненої кватирки потягнуло прохолодую ночі...
Знову сни… Знову війна…
Чому??? Чому, Боже??? Чому бачу у вісні війну? Чому вбиваю? Чому???
Не було мене на Майдані, коли Небесна сотня вмирала, не було в Іловайску, коли виривалися з оточення, з кіборгами не відстоював донецького аеропорту!!!
А ти, кожної ночі посилаєш мені знову і знову сни про війну…
Та й ще не до кінця сон даєш побачити. Будеш...
Знаю що перед самим пробудженням вмираю… Ще довго відчуваю холодні пазурі смерті що виривають мою душу з тіла...
Навіщо, Боже? Мовчиш…
Чи то ти, Янголе- охоронцю, намагаєшся про майбутє розповісти?..
Немає коментарів:
Дописати коментар