...

падав дощ... не дощ- злива... весь одяг просяк водою і важким мокрим лахміттям давив на душу... сліз вже не було... їх замінила злива... так хотілось щоб поскоріше це все закінчилось…, але воно продовжувалось... продовжувалось в кожному струмені дощу, кожною краплею холодного осіннього неба... 

Ну чому так!!!! мені ж вже немало років... багато чого бачив, багато чого пережив... чому?!!!!! чому її "привіт" заставляє мене червоніти, затинатись... чому я, як школяр, так чекаю її дзвінка, а потім….хочеться скрізь землю провалитись... хочеться щоб він поскоріше завершився... Що сказати? А може їй не цікаво? А якщо вона не зрозуміє….Ні! Зрозуміє!!!  Вона мусить!!! А раптом ні, а може я помилився.….  Ех….І толку що мені вже немало років…