Гора...

Тиша навкруги шепотіла в голові голосом матерії:
- один, повторювала вона, ти один... ОДИНАК... Прийшов сам і підеш сам... ти всього лиш пил... пил зірок... пил часу... пил тиші...
Тебе нема і не було ніколи... ти примарний спалах думки... іскра яка невстигла розгорітися і погаснути не встигла... ти...
Та він не слухав... Лежав і посміхався...
Лежачи на вершині Кіліманджаро навіть голос матерії не важливий...

Сон 3.0

Крик затихав десь у ночі фіранок… 

Горло наче вкрилося піском з середини, видавлюючи хрип...
Руки затерпли, ниють. Пальці рук оніміли стиснуті в клаках…
Вказівний палець правиці все ще натискає на спусковий гачок...
Плече відчуває поштовх останнього пострілу...
У вухах бренить какафонія вибухів, криків, шепоту, молитви...
В широко розплющених очах згасають відблески полум’я вибухів. Зарево артелерійських залпів ще відблискує на сітчатках біло-жовтими плямами...
Солодкуватий запах згарища, туманом розповзається, розчиняється в темних закутках…
 Крик він наснився чи... чи то я кричав...
Подушка промокла наскрізь… Кров? Ні... Піт... холодний липкий піт...
Набираю повні груди повітря… Вдихнув аж до болю, до тріску ребер, до запаморочення голови...
З привідчиненої кватирки потягнуло прохолодую ночі...
Знову сни… Знову війна…
Чому??? Чому, Боже??? Чому бачу у вісні війну? Чому вбиваю? Чому???
Не було мене на Майдані, коли Небесна сотня вмирала, не було в Іловайску, коли  виривалися з оточення, з кіборгами не відстоював донецького аеропорту!!!
 А ти, кожної ночі  посилаєш мені знову і знову сни про війну…
Та й ще не до кінця сон даєш побачити. Будеш...
Знаю що перед самим пробудженням вмираю… Ще довго відчуваю холодні пазурі смерті що виривають мою душу з тіла...
Навіщо, Боже? Мовчиш… 
Чи то ти, Янголе- охоронцю, намагаєшся про майбутє розповісти?..

Дорога...

 Дорога… тут поворот, тут догори і одразу донизу… 

На узбіччі прихилиним до дерева стояв маленький вінок. Квіти зів’яли багато років тому, вкрившись дорожнім пилом та брудом... Високо в небі кружляв чорний ворон. Як тільки автівка промчала повз підступний поворот, ворон тінню сковзнув до землі.

Сів неподалік вінка… 

- ти тут, кохана? 

- так, коханий, тут...

- скільки ж то років минуло...

- багато...

- пробач мене...

- та чого ти… кожного разу… невинен ти… то все туман, ожеледиця...

- поспішав… скучив… 

- знаю, коханий… мала чекати тебе там, та нестерпно було… поїхала на зустріч...

- туман...

- так, туман… мені вже час… люблю тебе, вороне...

- кохаю… я прилечу знову… 

- чекатиму...

 Чергова автівка, вскрикнувши гальмами, промчала  ворон наче поравив дзьобом залишки вінка взмахну крилами, та полетів над прірвою, в котрій на самому дні лежали навічно зціпившись два атоммобіля, дві смерті, дві душі, одне кохання...

Тіні.

 Тяжкі хмари навкруги, такі що навіть неба нема, перечипившись за вершини гір, поволі сповзали в долину. Сонце вгадувалося плямою десь низько коло вершини урочища, наче і його, хмари взяли в полон та тягнули до урочища. Біло- жовта пляма наче пручається тому, намагається втікти, малюючи дивні тіні в Бабиному урочищі...
 Сніг на старій дорозі, помаленьку перетворювався на брудну мішанину, яка так вміло приховувала ями на дорозі від чого, та ставала ще більш небезпечнішою.
 Тою дорогою, що пам'ятала ще хуткий біг Опришків,  до Бабиного урочища йшли двійко молодиків з заплічниками та гірським спорядженям. Про щось голосно перегукувалися, сміялися, порушуючи вранішню тишу.
Коло самого входу в урочище стояла дивна пара. Дідусь згорблений, в старих кірзах, та у знебарвленому часом киптарі, на якому дивним чином зберіглися фрагменти старої вишивки, тримав у мозолистих руках велитенською лопатою,  та стара, яка навпаки була пряма як смерека,  вся в вчорному як ворона. В діда з під капелюха торчало біле наче вкрите інеєм, густе волося, бабка ж стояла поруч мов ідол почорнівший, вся в чорному, навіть не шолохнулася...
- Добридень, вам - порівнявшись привіталися хлопці, стара відвернулася, а старий припідняв старого, подертого капелюха, чемно вхиливши голову промовив - чи добрий будемо знати скоро...
- А що то ви, діду, таке кажете! Подивіться яка краса навколо! Які гори! Яке повітря!
- Дихай, дихай може надихаєшся, пробубніла стара під носа,
- Куди ви, парубки мандруєте? Мо до села? - з надією в голосі запитав дід,
- Та ні, дідусю. Ми в Бабане урочище йдемо. Кажуть люди що там дуже гарно, особливо на тому крутому схилі, тай показує на той схил по якому пляма сонця видиралася від хмар,
- До Дідька йдете, прокаркала стара, ще дужче кутаючись в хустину так що обличчя зовсім потонуло в тіні хустини,
- Нигде там гарно не було, позерати нема на що. Йдіть в село, мовив дід. Стара чогось почала його шарпати, - йдино, старий, шарнер копати, невгамовувалася вона,
- Діду, а шо таке шарнер?
- то яма по вашому. Так мо все таки в село?
- ні, діду, йдемо в урочище, і трохи нехилившись до діда, - а що то бабка так мучить Вас? - прошепотів на вухо з посмішкою,
- ой соколе синявий, мучає вже не один год, тяжко зітхнув дід,
- най Вас, оберігає...
- МОВЧИ, старий - викрикнула стара, МОВЧИ!!! Тут його немає!
Дід потупив очі, нервово перебираючи руками древко старої лопати...
- бувайте, дідо, чемно попрощалися юнаки, і вже ступивши в урочище обернуся один,
- а нащо вам така велика лопата, діду?
- та гробар, я сину… 
…….
Старий докопавши могилу, втер спітніле чоло капелюхом, зиркнув в сторону де неначе тінь стояла стара,
- скільки ще будеш збирати свій врожай Бабо!!!? Скільки ще мурдуватимеш мене, Смертонько!!? Заберай вже мене!
- не патякай, копай! Не повернуться вони... Жоден...

Тінями проносилися над Бабиним урочищем важкі хмари...  
 

Благії наміри.

От кажуть - благими намірами вистлана дорога до пекла. Чому? Чому благими?..
  

 І повелів Господь:
Нехай дорога до Раю буде вистлана благими намірами праведників.
Що Господь велів, те і має робитися...
Ангели і Архангели злетілися, тай давай мостити, вистиляти дорогу.
В тяжкій роботі, в трудах непосильних давай вишуковувати та збирати людські благії наміри. Припасовувати так,  щоб щілинки не було, вирівнювали щоб ні горбика ні ямки, посипали зоряним пилом її.  Дорога сяяла, як ранішні промені сонця, як любов матері. Легкою мала бути ця дорога для душ праведних...
  Та побачив то Ангел Світлоносний, красою своєю перевершила дорога світло ранку, що дарував він щодня. Тай задумав він не добре. В той день недільний,  коли небесная братія відпочивала від трудів своїх праведних,  поневолив духів низинних, давши тіла їм різні, тай заставив ту дорогу перекладати. Ричали від болю тілесного духи, надривали м'язи що аж сухожилля рвалось, та корилися Світлоносному. Виривали кусками ті благії наміри та стелили до чортогу його. Поспішав Світлоносний, ой як поспішав, підганяв все дуще і дуще духів незинних. Та коли робота була закінчена - дорога стала брудною від крові і поту, нечистою стала вона. Вся в ямах та горбах. Йти нею страшна мука...
Побачив то все Господь і промовив: "Нехай буде так! Нехай дорога до твого чортогу буде вистлана навіки віків, як постелив собі сам! І нехай одвічно там живуть ті, кого ти в тіло скував, нехай рабами будуть. А дорогою тією нехай йдуть ті душі, що за життя благими намірами прикриваються творячи недобре...
Так і понині,  летять праведні душі  до Раю, не торкаючись доріг ніяких, душі ж грішні - тією страшною, нечистою дорогою в чортоги Люцифера йдуть.

Героям...

 Душі все прибували і прибували...

Деякі ще навіть не усвідомили що сталося, оглядалися навкруги, - а де беркут? Де вибухи? Тихо ж як...

 Деякі нервово стискали кулаки - не встиг витягти побратима, ой не встиг... А побратим стояв вже поруч стискаючи плече: « Дякую, брате, дякую, що не покинув... як же ш матінка твоя старенька? Ти ж єдиний син? - Я чекатиму її тут... і... і проситиму вибачення на колінах! Не міг по іншому! Не міг... Вона зрозуміє... Це ж вона, рідна, мене навчала, колискових співала:

Вже весна воскресла, трави зеленіють, 

Там на Закарпатті могили чорніють.

Чорніють могили, військом висипані, 

Там лежать герої, що за волю впали.

Що впали за волю, не було ріжниці 

Жінки брали коси, мужчини рушниці.

Молоді дівчата рани завивали, 

Молодих героїв в шпиталь відправляли.

Не одна жертва на Вкраїні стала 

Слава Україні! І Героям слава!"

… мовчать вдвох… крила білосніжні росправляють...

Смерть стояла збоку, та тихо втирала сльозу, - ой, Янголята, Янголята… що ж то ви так… вам ж коханих треба було шукати, діток родити, навчати їх, колискових співати… а ви з палками та на ту наволоч… Стиснула міцніше свою косу та пішла косити чорнодушників...

 Душі все прибували і прибували...

...Молоді дівчата рани завивали, 

Молодих героїв в шпиталь відправляли.

Не одна жертва на Вкраїні стала 

Слава Україні! І Героям слава!..

Фото Руслан Горовий.

Перон

 Він сидів на лавчині коло перону, посміхався та дивився в слід потягу що вже майже сховався за поворотом. Тільки вібрація під ногами та далеке "туууу" нагадувало про подорож... подорож яка підійшла до кінця... Не залишилося ні сил, ні змоги, ні часу. Подорож довжиною в життя закінчувалась зараз і тут. Він чітко відчував це, знав. Страху не було. Страх він втратив ще тоді на вершині Кіліманджаро, коли спускаючись вони помилився з погодою і їх накрила сніжна буря. Заглянувши у вічі смерті страх пропав навіки... Віку прожив, після тої ночі, він ще багато...
 Багато де побував за свій вік: материки, країни, люди, все  калейдоском бігло перед очима... Світанок у Великому каньйоні, видовище фантастично неземної краси. Вперше за багато років він ридав, як маленька дитина від щастя, дивлячись, як сонце поволі але невпинно розчиняє залишки ночі, даруючи світло та тепло, цьому чуду природи. Промінчик за промінчиком прокрадаються в кожну печеру, кожен виступ пробігають. По величним спинам бастіонів- велетнів, ковзають, наче діти на санчатах, і з розгону  шубовкають в річку. І далі, бавлячись на хвилях, біжать туди за обрій. Тоді він вперше запитав себе: "чи бува не в Раю зараз"... Повертався він у Великий каньйон потім ще і ще, мабуть з сотню разів, а може й менше, а може й більше, то не важливо зовсім. І кожного разу - сльози радості, промені сонця і спокій...
 Справжній спокій пізнав він вже у зрілому віці, поживши серед монахів Тібету. Це був час становлення для нього, час пізнання самого себе. Час коли і каміння розкидані і збирати їх не треба. Живучи простим життя разом з монахами, навчаючись примудростям, водночас простого і складного життя тібетця, перестав поспішвти і багато говрити, більше слухати себе і навколишній світ. Спершу, це було наче мить прозріння, потім мить переросла в секунду, секунда в хвилину, хвилина розтягнулася в хвилю благодатного спокою. З посмішкою згадував, як напочатках, годинами про щось розповідав монахам, навіть намагався втягнути в якусь дуже важливу  суперечку. Та вони посміхалися,  - йди помедитуй, казали, - знайди споків в собі. Цей спокій вже більше не покидав його, ні під північним сяйвом полярної ночі, ні під стіною дощу в джунглях Амазонії... Та посмішка, щира, проста посмішка...
 Посмішка блукала по його обличчю й зараз, на лавчині перону, де останній потяг вже зник за поворотом...
 Лагідне сонце закрило йому, в останнє очі, легкий вітер прибрав білі мов сніг пасми з чола...

За все у світі потрібно платити?

#якісь_такі_роздуми
"За все у світі потрібно платити!" відома фраза, чи не так?
 Моя версія - якщо займаешся не своєю справою, чи йдеш не своїм шляхом і справді потрібно платити. Адже займаєш чужий шлях. От і доводиться платити: нервами, здоров'ям, грошима...
Якщо ж ти на свому шляху, платити не доводиться, бо це твій і тільки твій шлях...
Ось так, рідненькі, так що дивіться за що платите, куди йдете...

Мале Янголя...

Мале Янголя втомилося...

- які ж вони все-таки глухі!, сідаючи на хмаринку бурмотіло під носа, кажу їй йди- до нього, він твоя споріднена душа. Не просто кажу, - КРИЧУ!!! А вона тільки посміхається йому і йде до того, іншого, бо "він мій чоловік" - перекривляючи її  Янголятко присіло на хмаринку.

- а Я попереджало тоді! Попереджало! І атобус спізнювався як на побачення бігла, і в інший кінотеатр заводило, і навіть дощ з грозою влаштувало коли вперше цілувалася з ним. А ти ж так дощу не любиш...

Позіхнуло...

- то якась Божа кара для людей, що чують вухами як комар дзищить, а крику в Душі не чують. Глухі та й годі - потягується маленькими крильцями. 

Вляглося на спинку...

- сьогодні, правду кажучи, заговорила до нього сама. Молодчинка. А як  просвітліла зразу, а потім цілий день як сонечко світилася, пурхала як ластівка, підспівувала радейкові, а ж соловейки обзаздрилися - регочучи повернулося на бочок Янголятко, вкрилося крильцями...

- може не така й глуха, може все таки дослухається Душі своєї. Завтра знову її в той парк заведу. З літнім вітерцем вже домовилося, буде її волосям бавитися тай сонечко обіцяло до того парку заглядати скрізь хмаринки частіше...- зіває Янголя так солодко солодко,

Втомилося, мабуть трохи перепочину...

І за секунду вже солодко дрімало Янголятко, посапуючи під ніс та закутавшись в крильця...

Запах квітів... моєму брату...

Запах квітів...
Задушлевий запах квітів по всій квартирі... Такий кислий солокий, аж паморочиться в голові...
Навколо труни натовп в чорному... Хтось тихо втира сльозу... хтось душить в собі крик... кулаки стиснулися до хрускіту кісток... Важко...
Негоден підняти очі...
Тільки одне питання в голові - чому??? Чому!!!????
Чому так болить? Чому важко говорит?
Там, по той бік Царство Небесне...
Він там там...
Не ридаймо, відпустімо...
Йому вже зараз краще ніж нам...
Нам живим...

Брате, вже зараз ти знаєш відповіді на всі питання...

інколи

Інколи так хочеться побути самому… та ті думки, ніколи не залишають на одинці… якимось божевільним роєм бються то вдушу, то в спогади, то в мозок зачіпають сердце і знову понеслись… Наштовхуються одна одну, б’ються, сперичаються, шумлять...
ТИХО!!!!  хочу трішки відпочити…
ХОЧУ ТИШІ!!! Будь ласка...
Завмерли… розсілись хто де… ніби тиша…
А ні здалося…
Якась сама непосидюча все жтаки джумить… десь в душі глибоко… джумить…
Я ТЕБЕ ЧУЮЮЮЮ!!! ПЕРЕСТАНЬ!
ховається ще глибше…
а он та, крутиться, хоче чкурнути… ану ану… постій… чкурнула зі швидкістю світла…
ТИ КУДИИИ?!!! ТИ Ж ЗДАЄТЬСЯ ВАЖЛИВА?!!!
І знову рій, кричать - ми всі важливі!!! гомонять все дуще і дуще…
Змучився… нехай гомонять… вони ж мої...

Вітер...

 Осінь, закохана у лековажний Вітер, всю ніч ридала...
Знову побавився з нею, безталанний, зірвав золоті листя з неї, залишивши майже голу і понісся кудись, ген ген за обрій, вдалечінь... - Ти куди, коханий? Кричала Осінь, та він вже і не чув. Незнає Осінь що Літо він кохає, жарке, зелене, з ранішніми росами...
І так з року в рік, з віку у вік - Вітер Літо кохає а Осінь роздягає...

Перестав молитися...

 Перестав молитися... Перестав молитися Богу... Ні, ні. Не вірити перестав, а молитися... Перестав просити, перестав жалітися і сподіватися... Йому не потрібна молитва чи восхваляння, та й до прохань не дослухається... Любов йому потрібна та розмова відверта. Він же Батько, а Батькові не трон потрібен, а обійми, почути: " я люблю тебе, Батьку! Дякую тобі... погано мені Батьку зараз... Та зроблю, як вчив Ти мене, і буде добре"... І обійме Батько, і прошепоче: "Я теж тебе люблю, сину. Миру тобі і добра... І буде мир в душі і добро навколо..."
 Не потрібна Богові молитва. От і не молюся, кажу Йому: "Дякую, Батьку..."

Шлях...

 Кажуть: "життя прожити - не поле перейти" - ну так, погоджуюсь. Життя - це не поле, це шлях. Шлях від народження до смерті. В когось прямий, в когось по колу все, а в кого такий плутнаний, що аж голова обертом. Одні біжать, інші - ледь плентаються. Хтось постійно намагається за його межі потрапити, а хтось навіть не усвідомлює що йде.
Он цей - бреде собі, дивиться під ноги, шпортається, злиться, ями вишукує, горби оминає та по сторанах не дивиться, вдаличінь не заглядає. Коли шлях до верху починається - втомлюється, ниє, сповільнюється. Зате вниз до прірви з задоволенням котиться...
 А той он помчав, аж куриться за ним. Та так куриться що мости горять і шлях під ногами палає. Егегей! Ти, куди, чоловіче?! Промчав... і на горі не затримався і повз прірву промчав. Зате ям не відчув, та й шляху свого не побачив. Швидко так, промчав, навіть і зрозуміти не встиг куди мчав, навіщо...

 А я йду собі, непоспіхом так, посміхаюся, по сторонам все більше дивлюся. Інколи шпортаю по ямках, часто деруся на верхівки пагорбів. Затримуюся там - яка краса навколо. І далі йду собі. Люблю я свій шлях стільки цікавого на ньому. Бачите?

Цигарка...

 Коли ти сам-  це не самотність, це буде твій нормальний стан. Ти приходиш в цей світ сам, живеш сам і помираєш сам... Ти скажеш - як так? Навколо безліч людей!... Одразу переб'ю тебе і розчарую- більшості з них на тебе насрати. Тебе просто немає для них! Ти пил... ні, не так... ти ніхто для переважної більшості з них, тебе просто не існує... а ті хто поруч з тобою - половина з них ненавидітиме тебе просто за те що ти є, інші будуть вимагати щось від тебе... та від найдорожчих для тебе...А тіих хто посправжньому буде любити тебе...- ти сам їх вб'єш... Так, так сам... Ну може не  фізично, та прикладеш багато зусиль щоб втратити їх... Вони намагатимуться достукатитись до тебе, докричатися! Та все марно - ти глухий до них... 

А потім настане тиша... 

Ти не одразу її почуєш... Вона поселятиметься в тобі помаленьку, сантиметр за сантиметром, день за за днем... 

Коли ти збагнеш що щось не так- буде пізно.... Ти будеш сам і навколо тиша... 

Пройде час... багато часу і ти звикнеш... Потім... Мабуть... Як я...

Ти все ще хочеш ту цигарку...

.........

Тиша...
темно...
сиро...
болить...

крик... ніхто навіть не обернеться...

шепіт... сотні почули... та їм пофіг, чи простр " лайк"...

самотність... з нею треба дружити... вона завжди буде поруч...

а ще є спогади... там добре... там...

шум... шум думок яки гуркіт гірської річки... чи то скоріше лавини... хочеш його позбутися а він все наростає... а потім раз!!!! і...

тиша... тиша така що стук серця наче відлуння пострілів у голові... 

стукіт серця... серце не відчуває... воно просто намагається, за будь що, вирватися з грудей...

душа... душа чогось вимагає, просить... та зрозуміти важко, розівчився слухати її...

#‎внутрішній_діалог‬ 4.

Дієві особи все ті ж і в тій самій голові:
 М(мозок), Д(душа), В(всесвіт).
М - таааак, вирулюємо по зовнішній...
Д - давай ону туди...
М - угу...
Д - може газку піддати?
М - зараз проїдемо он той знак, там далі можна.
Д - ну трошки... і вікна, вікна опустити...
М - шумно буде...
Д - та пофіг! Зате вітерець такий...
 М - ну ок... Погнали!!!!
Д - ююююхххххуууууу!!!!
М - кааааааййййффффф!!!!
.........................................................
В - ну от можуть ж, можуть)))))

#Внутрішній_діалог 3

Всі ті самі: М(мозок), Д(душа), В(всесвіт).
М - та шо то за фігня тільки що польти, озера, небо!!! А зараз ліжко і купа хропунів навколо? А?
Д - ми літали!!!! Над озерною гладдю! В небесній височені!!!! Юююхххуууу!!!!
М - ми шо карлсон??? Як ми могли літати? В нас не крил і вікна зачинені???
Д - зануда... вікна зачинені... а оце відчуваєш???
М - уууухххх!!!! Як на ліжку можна провалитися у повітряну яму????
.............................................................
В - цікаво коли ж душа вже навчиться його трохи обманювати....)))))

#Внутрішній_діалог 2

внутрішній_діалог 2 Учасники всі ті самі: М(мозок), Д(душа), В(всесвіт).

М - ну і день... я затр...ний капец...
Д - помовчи...
М - бл@, який захід сонця!!!
Д - замовкни...
М - зараз б кави і на літачки подивитися!!!!
Д - заткнися!!!!
М - шо ти там бормочиш? Шо то за "ам" "ом" егей... ти там... шоооо (позіхає)
Д - оммммм....
В - накінець то! Тримай це для тебе... так, так і це теж...
Д - афігєть.... ой... оммммм....
..................................................................
М - хррррр... ням ням... хррр....

#Внутрішній_діалог

Внутрішній діалог. Д (душа) М (мозок) В (всесвіт):
Д - який чудовий ранок!
М - парить. буде дощ...
Д - з сьогоднішнього дня робимо хоч одну добру справу!
М - вже...
Д - що вже?
М - сьогодні вже зробили. Не тупи...
Д - коли???? (здивовано)
М - пропустили пішохода на "зебрі"...
Д - не плутай ПДР з добрими справами (повчально так говорить).
М - ну окай...
В - ось вам старенька яка кудись шкутельгає...
М - давай бабуля швидше я тут паркуюсь!
Д - а давай бабульку підвеземо куди їй тре...
М - в нас мітінг з клієнтом і дві презентації недописані.
Д - ну...
М - всьо! в офіс бігом...
................................................................................. 
В - ось ще свіжого гівенця вам у вашу кармічну чашу...

Існував...

Добре що цей день закінчується... Такий довгий, гумовий день... весь день поспішав кудись, невстигав... а він все не закінчувався...
За вікном темно...Ніч важкою, липкою темрявою огорнула все, непринісши з собою такої бажаної прохолоди. Навпаки, повітря наче згусло, сповзаючи по спині тонкими краплями липкого поту... Ще трішки, зовсім трішки і він щезне... щезне цей день... Щезне як і сотні а може і тисячі, таких одинаково сірих... ні мабуть навіть не сірих, сірий це колір, а ті дні їх наче і не було... безколірні дні, дні примари... Щезне примарою не залишивши по собі, окрім дати в календарі, нічого...
Нічого?! Зовсім нічого??? Може спогади?! Чи запах?! Картинка якась?! Хоть щось!!!! Ні, ні, ні...
Що ж сьогодні було??? Так... зараз пригадаю... зараз... прокинувся о... зранку... на вулиці здається дощ? Так дощ! Ні то вчора було... чи позавчора? Далі, далі... Був на роботі... щось робив... навіть намагався комусь допомогти... в чомусь дати пораду... щось корисне розповісти намагався...  обід... розігрітий в мікрохвильовці... а їв... так щось я їв... не можу пригадати смаку... чай пив з молоком... ні то кава була...
А ще ота дівчина яка мені посміхнулася... така світла, привітна... вона продавець в... де я її бачив... ще в неї така смішна сова на футболці... вона казала щось про... далі далі... дорога, дорога, ще дорога... поспішав... куди? Куди поспішав? До дому? Чи... далі далі... вечір їду в магазин... список продуктів... далі далі... каса, черга, візок, все гарно спакуват по сумкам... далі, далі... далі? А далі ніч... ще декілька хвилин і новий день... в що ж сьогодні??? Сьогодні я просто існував... а так хотілося ЖИТИ...

Ось таке кіно, Янголята...

Вони сиділи вдвох над прірвою всесвіту... Душа і мале, руде, Янголя...
- Нууу... ти ж зрозумій, ти в мене перша...- Янголя сором'язливо червоніючи, відводить очі...
- Та чого ти, каже Душа, було ж неймовірно круто!..
- Чесно? - струсанувши рудими кучерями, пожвавішало Янголя, а в них зовсім інша думка, зітхнуло...
А хочеш подивимося як ти жила?..
Душа повернулась до Янгола, - а давай! Тільки покажи мені ті моменти, де ти втручалося. Дуже хочу це побачити.Добре?
Янголя зайорзало ще дужче: може лише найщасливіші моменти?  
-Давай все-таки, де ти втручалося, - попросила Душа.
-Ну добре... Дивись... 
Перед ними виник екран, як в старому кінотеатрі...
До твоїх 7 земних років я просто споглядала за тобою. Твої батьки, наче зграйка янголів охороняли тебе... А потім ти пішов до школи. Ось твоя перша зустріч з Аєю... Я розв'язало тобі шнурівки щоб ви могли зустрітися. І ви зустрілися! Це було так чудово! Тільки от ти спромігся сказати їй лише: " яке в тебе чудернацьке ім'я!" Я так розізлилося!!!! - Янголя опустило очка до долу, - той шрам на лобі... це я тобі підставило ніжку...
Душа доторкнулася до того місця де був колись шрам, всміхнулася згадуючи як на рівному місці, посеред шкільного двору розпластався... як вели його, зарьованого, перемазаного кров'ю та соплями, перед усією школою в медпункт... тоді наклали йому аж чотири шви... як він потім перед друзями вихвалявся... який він мужній...
- Влетіло мені тоді....
Янголя зітхнуло важко і покосилося кудись вверх...
- А ось тут, пам'ятаєш, Янголя аж взлетіло понад головою Душі, - пам'ятаєш ті хулігани. Це я розбило ліхтар щоб ти міг неушкодженним втекти... але ти не втік...
- Та я ж темноти боюсь, душа посміхнулась, я ладен був лізти в бійку, ніж повертатись тим темним провулком...
Янголя опусилося на землю, -та чого там боятися,- пробубніло під носа...
- Випускний... Душа мрійливо вдивлялась в картинки на екрані, смакуючи тими спогадами, відчуттями...
- Так це ти зламало замок в гардеробі?
Янголя, ближче підсіло до Душі, - ви з Аєю мали поцілуватися вперше там... а ти виломав двері... ох і влетіло тобі тоді від директора - реготало Янголя, і як ти ті двері ремонтував цілий місяць…
По екрану бігли кадри з життя, Душа і Янголя сміялися... 
От тут твоя перша зустріч з алкоголем, я тоді ледве крилами втримало тебе. Дуже хвилювалося... 
- Пробач,- Душа наче трохи зашарілася,
- Та чого там, -Янголя по змовницьки підморгнуло, та нудота та головний біль то теж я, і вони знову гучно сміються...
Кадр за кадром, як пришвидшена перемотка, пробігали події на екрані...
Університет.....Кадри завмерли на екрані. Янголя взмахнуло крильцями і повисло навпроти душі, - весь перший курс Ти ходив навколо своєї долі. Я постійно тебе скеровувало до неї, до Айї і  ви все ж таки зустрілися. 
Душа важко зітхнув. Ті два місяці поруч з Аєю врізались в пам'ять надовго. Прогулянки парком, читання віршів. Вона так любила Ліну Костенко:
"Комусь  –  щоб  хліба  скибка.  
Комусь  –  щоб  тільки  лаври.  
Одна  душа  –  як  скрипка,  
а  друга  –  як  літавра..."

А він цитував їй Цоя:
"Смерть стоит того, чтобы жить, а любовь стоит того, чтобы ждать…"
І ніхто з них так і не здогадався тоді що вони споріднені душі...

Коли вона раптово пропала, він шукав її. Кожного дня проходячи їхніми улюбленими місцями і не знайшовши, вмовив секретаря деканату дати її домашній телефон. Та на тому боці слухавки так ніхто і не відповів... 
-Ну як? Як ти невідчув її! Ви ж споріднені душі!!! Ти мав відчути її біль! Ти маєш ЙОГО  ВІДЧУВАТИ НАВІТЬ ЗАРАЗ!!! - Янголя зірвалося на крик. Душа потупила очі, - відчуваю...
Я ж постійно водило тебе тією  дорогою через лікарню!!! Постійно... - крик поволі перейшов у хриплий шепіт, ти так їй був потрібен....
- А чому все  так раптово припинилося? Чому я в одну мить все забула?
- Та мене, за надмірну опіку відлучили від тебе. Закрили доступ до втручання, - Янголя здуло з долоні маленьку пір'їнку зі свого крила, її підхопив вітер, який з'явився нізвідкіля. От тоді ти і зіпсував усе, до чого я вело тебе усе життя! Хороша в тебе Дружина, але це не вона, не Айя!
Я навіть просив інших Янголів втрутитися замість мене, але у нас це занадто строго карається...  У момент твого одруження на ній я ледь не видерло собі всі кучері!! Це ж лише копія Айї! Ти тому і одружився... а ще б трішки і ви зустрілися.. а ти завернув своє життя в іншу сторону...
І знову кадр за кадром пролітали моменти життя: невеличке весілля, поїздка в "медовий" місяць, перша серйозна сварка... Потім кадри стають все більш сірими і одноманітними, зливаються в єдину сіру смугу днів...

-Стоп! Стривай! Поверни той момент зі стрибком, - Душа аж подалась вперед, я ж тоді так довго наважувався стрибнути! Янголя це ти мене тоді спасло?! Коли парашут не хотів розкриватися?! 
-Ееее.. Ну.... я..... то я тримало його щоб він не розкрився... тобі потрібно були зміни в житті... а я читало десь що велика доза адреналіну... - Янголя шмигнуло носом, вуха за мить мали б запалати пекельним полум'ям... - і врешті реш я розкрило його і копицю ту підставило... Якби мене тобі не повернули, то ти б і того не зробила!! Ну сама пригадай! - Янголя майже на крик зірвалося, - що в тебе тоді було??? Дім, робота, дім, робота... Тебе навіть твій малюк не тішив!!! Ти з каторги- роботи на каторгу- до-дому!!! Тиж, Душа, вмирала тоді!!!!! Памятаєш!!! 
- Пам'ятаю, - Душа опустила очі, плечі опустилися і навіть світитися стала якось тускніше, - пам'ятаю... Янголя всілося на плече до душі і за звичкою почало шепотіти в вухо... 
-Ой! Та чого це я, -посміхнулося Янголя,- дивись! На екрані замерехкотіли кадри з народженням доньки, його доньки, його принцеси... 
-Це був найщасливіший день - практично в унісон сказали Душа і Янголя. - Я так раділо за тебе, так раділо! Ця дитинка все ж таки мала наблизити тебе до Айї. Пам'ятаєш, вона хворіла? Вам порадили лікаря...  і ти та і не передзвонив, а це була Айя! Ви мали зустрітися!! Але вийшло що не там і не тоді… і Янголя замовкло… Знову запанувала тиша, над прірвою всесвіту...
- Ну ось,  майже все… 
- Показуй… 
- Не хочу…
- Давай…
- Ти ж і так все добре пам’ятаєш…
- Янголя?
На екрані знову побігли події… Він не мав їхати туди. Та раптовий дзвінок давнього товариша, чергова сварка вдома.., зібрав теплі речі і поїхав… В той день сама доля зіштовхнула його з Аєю. І знову оте « яке дивне ім’я» Та тепер він не розгубився, підійшов до неї, розговорилися, довго сміялися. Посеред усіх тих наметів, снігу, палаючих шин, вибухів, йому було так затишно, так добре з нею, з ЙОГО Аєю… Вони цілувалися наче школярі стоячи коло намету, трималися за руки і шаленіли від щастя бути вдвох… А потім був ранок, ТОЙ самий ранок, - не йди туди, прошу, залишся! - я швиденько, тільки гляну і назад, до тебе! Добре? І побіг… Хлопчина, ще зовсім юнак, лежав поранений в ногу посеред дороги… Він у два стрибки добрався до нього та потяг під захист дерев… Куля снайпера влучила прямо в сердце… Ще декілька секунд він тягнув хлопчину, а потім сердце зупинилося… Він не відчув болі, відчув лише сум що знову втратив Айю… А ще крик...
 Коли відкрив очі, то перше що побачив -це мале, руде Янголя, яке зі слізьми на очах промовляло: ні! ні ні ні… не так не так не так…!! 
- Це ти кричало?...

- Янголя, чуєш, а я щось не бачу ну того другого… Ти розумієш? Що мав би сидіти на іншому плечі…
- Ти про Бісів? Так то ви, ще коли люди, робите з нас чорних Янголів… Ваше небажання йти своїм шляхом, гординя, марнотрацтво часу, кожен дурний вчинок, кожна чорна думка змінює нас. Перемальовує в чорне... І тільки зараз Душа побачила що одне з крилець Янголя до половини чорне.
- Це твої земні вчинки...
- Ну що ж Душа я маю летіти далі…  А тобі туди, прямо до світла… Бувай… Янголя взмахнуло крилами, повернулося в останнє до Душі - йди туди тебе там вже чекають для оформлення на наступний життєвий рівень, її душа вже там...вона рятувала тебе з під куль.. Може ще колись побачимося.... в мене  покарання відправляють знову  людиною на землю.... в нас тут своя бюрократія, невесело всміхнулося Янголя....Ех, бувай.... 
- Чекай!!! Якщо я її побачу там, нагорі, то зможу впізнати? 
-  На жаль ні.... такі речі відбуваються лише у земному житті..  тому наступного разу слухай своє серце і живи саме своє життя!!!
Янголя взмахнуло крильцями і зникло...

Дивний день

З самого ранку день не задався… Прокинувся від дивних звуків за вікном наче хтось дуже великий шепотів за вікном мантри...Визирнув на вулицю. Нічого не змінилося - важке фіолетове небо та спекотно-червоне сонце…і знову ця грьобана спека - це його дуже нервувало… Дружина якось дивно подивилась  і щось почала говорити про сніг, мороз, втому, бурмотіла щось знову незрозуміле… - з чого ти взяла що я перевтомився? І де мої шорти? Ні я не замерзну! - крикнув... останніх декілька місяців вона дуже дуе змінилася і ці постійні експеременти з зовнішністю. Зранку волося зелене, ввечері якесь вогняно синє… - це все спека, проклята спека і фіолетове небо… він рвучко вийшов на вулицю…немає чим дихати… машина чомусь довго не хотіла заводитися, а коли нарешті завелась постійно горіла лампочка що двигун холодний. - хоч комусь сьогодні холодно… їхати теж було важко, окрім звиклих заторів, машина дивно поводилась то пробуксовувала, то неначе її заносило... мабуть асфальт настільки розпечений що плавиться і тече...
В холлі офісу зустрів дивних створінь- одні з червоною шкірою, інші з зеленою і всі говорили на якійсь дивній мові…..Мабуть якісь іноземці, напевно новий контракт підписали… знову відрядження, знову безсонні ночі… злість зову закипала в ньому… поки добирався до свого кабінету на сьомому поверсі-не зустрів жодного знайомого… дивно, дуже дивно… , а ще будівля якась вся чорна як граніт блищить… - мабуть це все через те червоне сонце, подумав він, широко розкривши вікно в кабінеті… СПЕКОТНО!!!! І ніякого охолодження в кабінеті… нервував ще більше… сів за ноутбук і тільки зараз помітив,  що йому його замінили - ну нарешті !!! три місяці листів у підтримку! три місяці доводив що старий ноутбук поламаний, що на ньому час від часу з’являються якісь дивні символи і він не може читати!!! Нарешті до них дійшло! Ха!.. НІ!!! НІ!!!! НІ!!!! Знову ці дивні символи!!! Вони тепер і на клавіатурі… вони знущаються з мене!!!! Злість його переповнила!!! І ЧОМУ В МЕНЕ НАЙМЕНШИЙ КАБІНЕТ! МЕНІ НЕ ЗРУЧНО! МОЇ КРИЛА НЕ ПОМІЩАЮТЬСЯ! Зкинув зі столу ноутбук, підійшов до вікна і вистрибнув - як же добре летіти!!! -подумав він, розгорнувши крила, посміхнувся і закрив очі…
Десь було чутно завивання сирен швидкої… він лежав на офісній парковці. сніг навколо почав червоніті від крові, розпливаючись плямами в різні сторони… посмішка на вустах, сіре небо в очах та не природньо вивернута шия…

Не пишеться...

Я перестав писати... Ні слова.... ні букви... ні знак оклику, ні знаку питання... навіть кома не хоче лягати на папір... не пишиться... чи то муза, моя вітряна муза, десь забарилась... чи може я просто її не чую... не чую її мелодійного голосу що шепотів мені ночами...  від крику не чую... крику що переповнює душу... чи то тишина так що вухам аж боляче...а може... а може і ні... не пишиться... не можу... слова враз стали не потрібні, чужі якісь... не  в і д ч у в а ю  їх … дивлюсь на листок… пожовклий папір наче каже - написано все, поглянь... відпочинь від слів, від роздумів... не пишиться... ні! напишу хоч слово чи може два... напишу... потім...

Крила

Вона сиділа за столом у піввуха слухаючи розмови інших.. Час від часу виникала думка - що я тут роблю? Нецікаві розмови людей які раптом стали чужими ... Чергова галочка у сімейних посиденьках, які чомусь  вважалися необхідними... Як же змінюються часи...
А ще той постійний біль між лопатками не давав їй зконцентруватись на пустих балачках...
- Перепрошую...- встала з застолу і пішла у ванну кімнату. Та що це таке зі мною... навколо стільки всього цікавого, а вони про якісь такі дурниці говорять... як же нудно... Десь почувся ніжний шелест наче шовком по підлозі. Підняла очі до дзеркала і відсахнулась. На мить їй здалося що в неї за плечима великі білі крила... звук зник... як же ж хочеться втікти звідси! На повітря, в гори, під зоряне небо! Знову той шурхіт... плеснула холодної води собі в обличчя... гамір за дверима ставав дедалі набридливішим…
Повертатись до столу зовсім не хотілося…
Треба тікати.. Шкода... Нащо було то вино...зараз би як рванула... Що ж робити..  Потрібен рятівний дзвінок.. Він просто необхідний.. Сама собі у трубку - Ти де? Ок, вже вихожу.. На хвильку стих гамір за столом- ти куди?-я це.. На роботу, терміново викликали..скоро буду...напевно (вже собі)
І знову той шелест... вона йде вже не оглядаючись... хтось покликав, але вона вже не оглянулась... вискочила на вулицю і майже побігла...Неймовірна радість та відчуття свободи переповняло до останньої, найменшої частинки тіла…побігла ще дужче, і де взялись ті сили... Ой! - викрикнула вона, побачивши, що земля десь далеко... тепер вона відчула як за плечима здіймаються велетенські крила, КРИЛА АНГЕЛА.  Вся вона світилась, наче в середині сонце…Сонце, яке наповнювало її до останньої пір’їнки...
Десь там далеко було чути веселі від спиртного голоси.. Ніколи.. Більше ніколи.. Прощавайте..і посміхнулась….Ніжний шелест крил було чути вже з далека….