пʼятниця, 21 листопада 2014 р.

Перон

 Він сидів на лавчині коло перону, посміхався та дивився в слід потягу що вже майже сховався за поворотом. Тільки вібрація під ногами та далеке "туууу" нагадувало про подорож... подорож яка підійшла до кінця... Не залишилося ні сил, ні змоги, ні часу. Подорож довжиною в життя закінчувалась зараз і тут. Він чітко відчував це, знав. Страху не було. Страх він втратив ще тоді на вершині Кіліманджаро, коли спускаючись вони помилився з погодою і їх накрила сніжна буря. Заглянувши у вічі смерті страх пропав навіки... Віку прожив, після тої ночі, він ще багато...
 Багато де побував за свій вік: материки, країни, люди, все  калейдоском бігло перед очима... Світанок у Великому каньйоні, видовище фантастично неземної краси. Вперше за багато років він ридав, як маленька дитина від щастя, дивлячись, як сонце поволі але невпинно розчиняє залишки ночі, даруючи світло та тепло, цьому чуду природи. Промінчик за промінчиком прокрадаються в кожну печеру, кожен виступ пробігають. По величним спинам бастіонів- велетнів, ковзають, наче діти на санчатах, і з розгону  шубовкають в річку. І далі, бавлячись на хвилях, біжать туди за обрій. Тоді він вперше запитав себе: "чи бува не в Раю зараз"... Повертався він у Великий каньйон потім ще і ще, мабуть з сотню разів, а може й менше, а може й більше, то не важливо зовсім. І кожного разу - сльози радості, промені сонця і спокій...
 Справжній спокій пізнав він вже у зрілому віці, поживши серед монахів Тібету. Це був час становлення для нього, час пізнання самого себе. Час коли і каміння розкидані і збирати їх не треба. Живучи простим життя разом з монахами, навчаючись примудростям, водночас простого і складного життя тібетця, перестав поспішвти і багато говрити, більше слухати себе і навколишній світ. Спершу, це було наче мить прозріння, потім мить переросла в секунду, секунда в хвилину, хвилина розтягнулася в хвилю благодатного спокою. З посмішкою згадував, як напочатках, годинами про щось розповідав монахам, навіть намагався втягнути в якусь дуже важливу  суперечку. Та вони посміхалися,  - йди помедитуй, казали, - знайди споків в собі. Цей спокій вже більше не покидав його, ні під північним сяйвом полярної ночі, ні під стіною дощу в джунглях Амазонії... Та посмішка, щира, проста посмішка...
 Посмішка блукала по його обличчю й зараз, на лавчині перону, де останній потяг вже зник за поворотом...
 Лагідне сонце закрило йому, в останнє очі, легкий вітер прибрав білі мов сніг пасми з чола...

Немає коментарів:

Дописати коментар