Розмова

- Ну, що? Довго ще валятимешся в цій багнюці?

- Іди в...

- Та вже чув то все. Ходив вже всюди куди Ти мене посилав, - Ангел криво посміхнувся. В очах відблиснув жаль до Людини і одразу пропав, - і неодноразово, любиш Ти вказувати кому і куда йти...

- Вставай давай, досить! Он яка дорога в тебе по переду, - Ангел махнув крилом, наче показуючи куди саме йти.

- Яка вона? - прохрипіла Людина, силячись підняти голову,

- Вставай і побачиш, - Божа істота зовсім так по людськи присіла коло Людини навколішки, намагаючись не забруднитися.

- Відірви голову від тої багнюки жалю до себе, підіймайся і ходімо. Покажу Тобі все...

- Але ж мені ТАК боляче! - здавлений крик вилетів крізь зуби.

- Знаю… Знаю я все про Тебе, Людино...

- Чого я впав? Чому така не справедливість… Я ж… - Людина знову опустила голову в багно.

- Так треба… Так буде краще… - Ангел дивився кудись в тому напрямку, що крилом махав.

- Замовкни!!! - Людина з останніх сил відірвала голову від калюжі сліз.

- Де Ти був коли я падав? Ти ж Ангел! Ти мав мене захистити, підхопити!!!

- Це і зробив… Просто з того місця де Ти лежиш цього не видно… - пробурмотів під ніс Ангел.

- Скільки разів я Тобі шепотів, підказував, та Ти оглух, будуючи свої повітряні замки

- Можеш сказати, об що я так перечипився? Чому так сталося? - попросила Людина, підтягуючи лікті до себе, намагаючись хоч трохи піднятися.

- Так можу. Це твої ілюзії, фантазії… Ти жив у надуманому Тобою світі. І він зник. Як мильна бульбашка, як тільки Ти вирішив жити в ньому повністю...

- Але ж я був там щасливим… 

- Так був… Та так довго це не могло тривати… Потрібно було рухатися, втілювати свої мрії. З повітряного замку будувати справжній... А Ти тільки мріяв… 

- Як же ж воно болить, - Людина спробувала підвестись, - дай мені руку, чи то крило.

- Не можу, Ти повинен сам підвестися. Розумієш. Сам… - Ангел різко випрямився розгорнувши могутні крила.

- Ммммммррррр - , підтягнуючи коліна і різко випрямляючи руки, з горла Людини вирвався хрип. 

Так стоячи на четвереньках, повернув голову до Ангела, заглядаючи йому у вічі, запитав:

- Скажи мені Ангеле, цей біль мене колись?

- Ні… Ти станеш сильнішим і навчишся з ним жити…

Живи...

Спитала: як я знайду його? ....
- Ти відчуєшь це!..

Посмішка ніжна і лагідна так і залишилася на його обличчі...

- Я не вірю! - кричав Він, танцюючи танець з Нею на руках, по серед нічного міста, - таке щастя і все моє!!!
- Наше, лагідно промовила Вона, - наше...

Мчала в кареті швидкої допомоги. Знову те Чортове перехрестя, що не місяць, там жахлива аварія. Пригадала, як завжди хвилюється коли проїжджають тим перехрестям - Ой! А Він тільки посміхається, бере Її за руку, кладе на важіль переключення швидкостей і вони так їдуть...

Відчинивши двері, почув ще здалеку запамарочлевий запах чогось смачненького і Її спів. Вона любила співати коли на одинці залишалася... Вже пройшло пів року як вони разом. Вляглися перші шаленства дзвінків, переписок, зустрічей, поцілунків, близкості. Подорослішали стосунки... Запах ароматизованих свічок в кімнаті, ніжні дотики, і щастя засинати разом...

Хтось викликав швидку. Та через затори, приїхала вона вже пізно...

Дихав дуже спокійно, болю не було, тільки дуже хотілося цигарки. Очі повільно закривалися... З пітьми забуття останнім вогняним спалахом виринуло Її обличчя...

Крик так і залишився у серці...
Чортове перехрестя... Чортове...
Вона не встигла...

Спитала: як я знайду його? ....
- Ти відчуєшь це!..
- А врятую?
Крило ангела ніжно торкнулося Душі...
- Живи...

Папір

Снігавиця в середині березня звикла справа. Ще вчора сонячне проміння дарувало надію тепла, а зараз сніг з дощем нерівними, косими пасмами сипле в вогнях фар авто. Рівномірно блимає аварійка, чутно як працює реле - цок- цок, цок- цок, цок- цок...
Гортаю старі щоденники. Назбиралося їх  багато  за останні роки, вистарчило б тексту на декілька романів, чи то історій хвороб.
Десь читав, що щоденники жінки пишуть для сучасників, чоловіки для нащадків... а я свої писав для вогню...
Холодне повітря наповнене вологою і смородом смітників. Знайшовши закуток між смітником і стінкою, поставив на землю стопку щоденників, присів коло них, дістаючи запальничку. Косий вітер все ніяк не дає запалити першу сторінку, неначе навмисне дме то з однієї сторони то з іншої. Вихопивши момент затишку, вогник весело лизнув першу сторінку, перебіг на сусідню, смакуючи жовті аркуші, поповз до гори. Жадібно почав з'їдати сторінку за сторінкою. Вже не вогник, а руде полум'я охопило щоденник. Кладу акуратно на землю коло смітника і доки ненажера невтратив апетиту, вириваю сторінки з наступного. Язики папервого багаття вже облизуються: - ще... давай, ще... Підкидаю їм все нові й нові вирвані сторінки зі старими думками. Думками, мріями, малюнками...
Полум'я шипить від крапель дощу і снігу, та продовжує свою вечерю.
Листки вигинаються в агонії,  полум'я танцює свій танець смерті. У відблисках того танцю, виринають на мить нерівні рядки. Наче кричать - запамятай мене!!!! І за мить чорніють та перетворюються в попіл... Вітер все намагається побавитися з полум'ям, підкрадаючись зненацька і шугає стрімголов в самий жар. Полум'ю подобається така гра, воно росте миттєво і тягнеться за вітром, жаром та попелом. Попіл, підхоплений вітром, летить кудись в невідомість...
Взлітає! І поранений важкими краплями  дощу стрімко падає. Ще секунди тому він ніс на собі думки, а ось опалений полум'ям потягнувся до неба, і вже за мить болото...
Полум'я згасло... лизнувши ще на останок необережно підставлену руку. Обдало кислим запахом горілого... Дощ, наче заправський пожежник, поливає згарище... Все стою і ловлю на лице сніг з дощем... і тільки цок- цок, цок- цок, цок- цок...

Вікна...

 Вечір непомітно огорнув місто. На вулиці справжня весна - тепло, тихо, затишно. Лавка коло дому, на якій так люблять грітися діти і пенсіонери в теплу погоду. Зараз пусто. Присів. Палю. Цигарка з легким шепотом тліє, наповнюючи легені гірким димом. В соте приходить думка - треба облишити ту звичку. Але ж чомусь подобається палити? Ще трохи і облишу, кажу собі знову.
 Навколишні пятиповерхівки починають запалюватися вікнами. Кожне вікно приховує за собою чиєсь життя, якусь історію. Дивлюсь, заглядаю.
Он там живуть молодята: голосна музика, відчинена кватирка. Хтось постійно пробігає повз вікна. Туди - сюди, туди - сюди. Сміються.
На першому поверсі у вікні тільки відблиск телевізора видно. Мабуть там одинак живе. Рідко переходить на кухню, мабуть, розігріває в мікрохвильовці їжу. І зову до телевізора.
На п'ятому поверсі крізь зачинені вікна чутно галас і шум. Не зрозуміти чи то сваряться, чи то любляться. Шумно.
А от запалився ніжно блакитний вогник другого поверху. Легкий рух фіранки і обрис постаті з келихом в руці. Легка, тонка тінь на тлі голубого. Чи то здалося, чи то уява малює, що наче дивиться на мене. Стоїть, не рухається. Майже як картина...
Стало вже зовсім темно, та й підмерз трохи. Недопалок летить, залишаючи по собі слід десь в кущі. Так, знаю, що це не гарно, та... 

Кутаючись в незовсім по погоді легку вітрівку побрів далі, залишаючи позаду вікна та їх історію...

Біг

 Спочатку це був легкий поштовх. Ледве відчутний, ніби просто стук серця. Почав прислухатися... Наступний поштовх вже відчувся усім тілом. Тіло ожило, відчуло рух і піддалося на нього. Без певного напрямку, беж жодного орієнтиру - просто рух. Рух вперед. З кожним новим поштовхом - оживало все тіло. Рухи ставали чіткішими, легені наповнювалися подихами нового, думки сповільнювали свій броунівський рух. Життя поверталося з кожним маленьким кроком...
 Думки, підхопивши напрямок руху, намагалися летіти в напрямку з рухами Невпевнені кроки переростали у впевнену ходу, очі почали час від часу вдивлялися кудись попереду, вдалечінь. В кутках вуст з'явився натяк на посмішку. Сердце оживало, наповнюючись новизною відчуттів. Крок ще крок, впевненіше, ще впевненіше. Рух почав дарувати радість. З вуст вже не зникала посмішка.
- Я можу - говорило серце, - МОЖУ!!! Мозок ліниво щось шепотів про "не поспішай..." Потрібно бігти! Розправив плечі, голову високо підняв, побіг. Дихання не вистарчає. Від того тільки радісніше сердцю - біжимооооо!!!!
Біг дедалі ставав рівномірнішим, розміреним. Серце билося в унісон з диханням. Попереду почали вимальовуватися шляхи. Очі впевнено дивляться вперед.
- Куди ж ми? - невпевнений голос мозку вибиває з ритму.
Ноги плутаються, сердце збивається з ритму... Зашпортався та встояв. Біг уповільнився, перейшов на ходьбу...
Куди ж нам? - збентежено запитує серце, - куди...
Ось туди! Так! Туди!
На горизонті шляху почав вимальвуватися перший поворот.
- Побігли! Закричало серце, слухняні ноги понеслися вперед. Знову радість, знову дихання не вистарчає. - Вперед! Нам туди!!! Ще швидше. Перший поворот промчали на одному диханні. Впевнено подолавши перешкоди своїм шляхом.
Вперед! Далі ще поворот, - не зупиняємося! Біжимо! Як ж ми раніше, без всього цього! - радість переповнювала серце.,
- Ще швидше! Біг швидкий, розмірений, вперед...
- А чого ми туди біжимо? - як завжди не вчасно запитує мозок. Цього разу серце навіть не збилося з ритму, - в нас є ціль! В нас є мета! Туди!
- Так там ж можливо...
- Ніяких сумнівів! Біжимо!
Пришвидшення, новий темп, вперед до цілі...
 Шлях ставав дедалі складнішим, все частіше попадалися перепони. Та біг не припинявся не несекунду. Подолання перешкод тільки загаровувало...
- Ще швидше! - командувало серце, - темп! Тримати темп!
 - Попереду важкий підйом, - мозок продовжував підказувати,
- Подолаємо! - вигукнуло серце, проганяючи з шаленою швидкістю через себе кров, емоції... Вершина підйому з’явилася несподівано!
До неї просто рукою подати! Вперед! Швидше!
Залишився ОСТАННІЙ КРОК! ОСТАННІЙ!
 Крик ще довго відлунням бився в сердці...
Тиша…
Тишина!
 В роті присамак гіркої крові...
Серце зупинилося в одну мить...
Тиша…
Жодного руху…
 Темно і боляче...
Біль… Біль… Біль… Всепоглинаючий... Біль… Біль...
Важко дихати...
Мозок мовчить...
Серце, залите болем, ледве ворушиться...
Це все… ЦЕ ВСЕ!!!! Це все...

- Ми цілі? - невпевненно запитує мозок
- Не знаю, нічого не знаю - ледь чутно відповіло серце...
 Тиша...
- Встаєм? - мозок занепокоївся, - давай рухатися...
- Давай, - крізь біль прошепотіло серце,
- Пішли
- Куди?
- Давай просто підемо...

Чаша

 На перетені Ниток Долі, Бог ставить завше Чашу. Називають ту Чашу по різному - Чаша Долі, Чаша Життя, Чаша Терпіння… В кожного Вона своя, в кожного особлива…
 Комусь дістається велика, комусь маленька, комусь кришталева, комусь мідна, а комусь і дерев’яна...

Чому отримуємо ту чи іншу Чашу - ніхто того не знає… Знає тільки Він...

 

 Наповнюється Чашу, усім чим тільки гаразд: емоціями, вчинками, розмовами, мріями… 

Хтось п'є з тієї чаші сам, інші разом, хтось тільки наповнює, зрідка відпиваючи з Неї...  

Є і ті що плюють...

 Стоїть Чаша тримаючи собою нитки Долі… Чим більше наповнена тим міцніше тримає…

Інколи кришталь, мідь, дерево не витримують наповнення...

Яка та остання краплина? Що руйнує Чашу? Невідомо… 

 Одні чаші так і стоять. З тріщин капають краплини, стікаючу до долу. Їх продовжують наповнюють нічого не розуміючи, а вони течуть собі. Течуть… Десь вище, десь коло самого дна тече. Стікають на нитки Долі всім тим чим наповнені. Нитки потроху починають гнивати від постійної течії... Так триває  дуже довго, може навіть усе життя...

 Інші ж Чаші лопаються, вибухають! Вибухом розкидає друзки Чаши, так що аж Нитки надриваються, рвуться, заплутуються... Зачіпає вибухом багато ниток, боляче зачіпає… Зачіпає навіть ті Нитки що не під Чашою а поруч…
 Та людська суть така що збирають, друзки, ліплять до купи ту Чашу. Збирають уламки, ріжуть руки, душі, Нитки... Ліплять до купи. Ліплять як вміють - поспіхом, швидко...
Ліплять обіцянками, страхами, брехнею… Всім чим тільки можуть…

Ліплять...

Стоїть Чаша… Тримає Нитки… Якісь шматки відвалюються, якісь не підходять (може то від іншої чаши?)… Та стоїть Чаша… Тече… Латають… Обережно або і не дуже наповнюють Її… Знову і знову… Хтось втомлюється наповнювати, тоді стоїть суха і тримає тільки вагою того що зліплено...

Господь ж відкладає в бік Нову Чашу, дивлячись на те все… Посміхається… Весь час світу в нього...