Не йди

Ну привіт Самотність...
Я так тебе боявся
Так лякався і уникав
А потім збагнув і прийняв...

Збагнув що навіть у шумі
Буденному вулиці шумі
Ти є там завжди...
Ти всюди зі мною

Коли зрозумів всю твою велич
Пустив тебе в душу
Як добрий господар
нІчого тобі на шумі стояти

Заходь у душу, як в свою кімнату
Заходь і живи...
Живи у мені
Скільки треба тобі
          Не йди...
Буть тут і поруч...
Я звик вже до тебе
З тобою вже добре...

Запах

 Навіть через запах плісені та горілого він відчував нотки запаху тих квітів з її Ангельського віночка...
- Як через сотні чи то тисячі років, десятки війн і пожарищ, збереглися ці стіни???
Навіть сам він, Диявол, не розумів як їм це вдалося...
Ходив руїнами і пам’ять услужливо відмальовувала стіни...
Стіни та Її..

Яка ж це була пристрасть! Ах!!!
Не раз, Він нашіптував ту історію різним писакам. Не вміють вони слухати!
Навіть продавши Душі, не розуміли що таке пристрасть!!!
Знебарвлювали ту розповідь - коханням, радістю, горем, жалістю!
А ті хто малював цю пристрасть, ніяк не могли підібрати, знайти фарб. Фарб щоб бодай відголоски відобразити. Фарби то зтікала плямами, то сохли, залишаючи по собі тріщини на полотні...
Невдахи!!

Це була чиста пристрать!
Чиста як сама матінка Пітьма!
Без будь якого домішку!
Пристрасть і більш нічого!
Він Диявол! Вона Ангел!
Темрява і Світло!
Як сміх і плач немовляти!

Вони зустрілися поглядами кріз світи і воплотилися у цьому місці, в цій оселі...
І кохали одне одного тут...
Так кохали як можуть це робити тільки ВОНИ!
На межі Смерті Світла та Народження Пустоти!
На межі вічної мерзлоти мозку, та вічного горіння Душі!
Летіли на білих крилах охоплених чорним полум’ям!
Летіли так, що а ж всесвіт тріщав по усім швам!
Кохали одне одного без любові, без майбутнього, без минулого!
К-о-х-а-л-и!
Коли вибух насолоди розтер їх в попіл Небес і Пекла, вмирали світи, та народжувались зірки!..
і вмить, всесвіт покрило кригою Пекла...

тільки запах Ангельських квітів...

бити поклони та молитися...

Навіяло фразою:

"Он сказал, что нет таких сил, которые не пускали бы в рай грешную душу — просто она сама не желает туда идти" (с) Чапаєв і Пустота. Пєлєвін...

 Вони р'яно молилися і розбивали чоло в кров. Та що там в кров! В місиво криваве, з уламків черепів та мозку. Від тих ударів здригалося все навкруги. Зводили до верху, зкам'янілі обличчя, і молились. Чи молились? Колись, мабуть... А зараз це безкінечний стогін. Стогін без слів і змісту, без вдячності і покорності...

Хтось завивав, хтось шепотом стогнав...

Очі, випаленені вогнем фанатизму і ненависті (бо немає у фанатизмі а ні любові, а ні доброти), білими плямами застигли як у предсмертних муках... 

І так з віку у вік, розбивали , стогнали і знову розбивали голови, відбували свій безкінечний вік грішні душі у пеклі. Та хоч ворота Раю були поруч, завжди відчинені для них, душі ті небажали йти туди. Їм треба бити поклони та молитися...

Бумер

Це не оповідка, це історія з мого життя...
Якось , втомлений та зденервований, після невдалого тренування, повертався я додому. В салоні автівки негучно грала музика, поволі рухався у вечірньому потоці до дому. Львів, навіть той що називають Новий, це хитромудре плетіння невеличких, як за довжиною так і шириною, вуличок. Плетуся по одній такій вулиці, що зветься Козельницька. Львів'яни знають, вуличка з купою люків, ям, з двостороннім рухом, та дуже незручим нерегульованим перехрестям, через яке вічні корки. До омріяного повороту на Панаса Мирного, де вже можна буде притопити, метрів п'ятдесят. Звідкілясь, з далека почувся надривний гуркіт потужного двигуна, що підсилювався звуком клаксону. Як завжди, подумав я, хтось найрозумніший преться поміж рядами, лякаючи і пішоходів і вдіїв. Так і є,  практично на зустріч мені вискакує чорний бумер. Ну знаєте, такий класично бандитьський, оспіваний попсою, омріяний гопотою. Моргає дальнім світлом, розпихуючи як попутній так і зустрічний потік. Я на ту мить як раз входив у поворот. Швидкість невелика, втома і не дуже багатий водійський досвід заставили мене викрутити кермо так, що вїхав я аж на бордюр. Бумер, навіть не пригальмував, навпаки вдавивши газ і клаксон понісся далі. Відвішавши у сторону БеЕмВу весь свій ненормативний сленг, без пригод добрався в той вечір до дому. І забув про той випадок.
Пройшло трохи часу, придурків на дорогах ставало дедалі більше. В кожній порядній львівській кУмпанії можна завжди поговорити про бардак на дорогах і погану погоду.
Так і сталося. Зустрів товариша з кУмпанією. Присів до них попити кави. Сидимо на терасі, запашна кава, прємна розмова про придурків на дорогах, а поруч парковка і чорий бумер. Згадав я той випадок. Сиджу, розповідаю так як вмію, з красним слівцем, з емоціями, а коли закінчив хлопчина, з кУмпанії товариша, подивився мені в очі і тихо сказав:
- це був я. В мене вмирала мама. Я поспішав... не встиг...
Я просто піднявся і пішов...
Не потрібно засуджувати людей, ми ж не знаємо усієї історії...

Лінії

Провів лінію
З права на ліво
Підкреслив текст
А наче життя

Ще один шмат
Ліг на папері
І одразу ж провалився
У забуття

Креслю і креслю
Десь слово, десь лінію
Спогади, мрії, думки
Відчуття

Пишу на папері
Історію вигадану
Для себе? Для неї?
та неважливо
Все це мина...

Йшли

І кожен йшов туди як міг
Хтось повз, хтось швидко біг
Хтось опирався на плече
А хтось ховав своє лице

Всі йшли у верх, туди
До цілі, до великої мети
Чи навпростець, чи навкруги
Всі йшли бо треба йти

Ніхто не знав чого туди
Ніхто нікого не питав куди
Йшли собі, повзли, біжали
Та до вершин не поспішали

Прокльони в плечі, зневага заднім
Іти вперед в потоці люднім
Невибитсь з загального змагання
Пусте намарне намагання

У тім людськім потоці рождалися
У ньому жили, старіли, кохалися
Вмирали всі на тому шляху
Ніхто не вбачав в тому гріху

Та колись дитина народилася
Що бігти впотоці зі всіма втомилася
Байдуже їй було до прокльонів
Не бачила вона жодних кордонів

Кордонів щоб вибрати свій шлях
Та хтось знайшов в дорозі цвях
А потім щей колоду притягли
Побили, прибили та далі пішли

Ніхто і не знав тай не хотів знати
Що дитина ця обрала сама
Свій шлях розпятою на колоді лежати
За їх гріхи молить небеса

Бородатий Муз

- Ти точно муза? - все ще з переляком Письменниця дивилася на нього. Хильнувши з пляшки незрозумілої рідини, від якої навіть повітря ніби ставало густішим. Муз безцеремонно всівся на старе потерте шкіряне крісло, жбурнув кудись недопалок та витягнув довжележні ноги.

- Ага, - почухавши трохи сиву щітину, відповів Муз.

- А я завжди вважала, -  поправивши перев'язані на переніссі лейкопластером окуляри, все ще нервуючи, Письменниця продовжувала,

- вважала що Муза це така.., така фея з арфою і крильцями, що нашіптує...

- Ти на себе дивилася? - брутально перебивши, Муз дістав десь з нетрів колись білої тоги пачку цигарок,

- зкручене волосся, старий заношений халат, натягнутий на ґудз нервів, очі шкляні, і фею їй подавай...

Клацнувши пальцями, як запальничкою Муз запалив цигарку,

- коли Ти в останнє виходила на вулицю? Коли в останнє просто посміхалася сонцю, повітрю, раділа? Коли в останнє посправжньому злилася, кричала? Навіть кіт від Тебе і той втік!!!

- Я... я...

- Ти, ти!!! - Муз підвищив голос та нахилився до Письменниці, обдавши її випарами незрозумілого напою,

- коли ти написала отой Перший роман, Тобі потрібна була дівчисько з арфою? Га? Ти сіла і написала. Чого? - Пляшка знову перевернулася,

- бо закохана була.., - з зітханням, пробормотав Муз,

- Ні!!!! - Письменниця аж випрямилася на своїй маленькій табуретці, що вже багато місяців слугувала їй робочим столом, троном, а подейкуди і ліжком,

- ні... я… мені… мені просто писалося... то була Муза...

- Муза, муза, муза, - кривляючись Муз закигув ногу на ногу та струснув попіл на старенький килим, - яка ще, нафіг, мууууза? Ти тоді навіть і не чула про Музу! Ти просто писала!!! Взяла і написала! І, чесно кажучи, написала сильно! А потім що? Що, я тебе питаю?

- Муз знову перехилив вже майже пусту пляшку,

- оці пошуки гармонії, внутрішнього світу... "вибач, мені треба знайти себе" - кривляючись Муз цитував слова Письменниці, ті слова, після яких вона залишилася сама. Письменниця потупила погдяд, бормочучи щось собі під ніс...

- і шо знайшла хоть щось? Га? Подорожі по світу то є добре, а шукати потрібно в СЕРЕДИНІ СЕБЕ!

- Ота купа цяцьок, - Муз тикнув пальцем в куток кімнати, куди були звалені обереги якихось східних шаманів, молитовні палички тібетців, прапорці з ієрогліфами китайських монахів, і ще багато багато усілякого сміття,

- для чого воно, тобі? Га? - нова цигарка відправилася в куток натянутих вуст,

- знайшла те що шукала? Чи втратила? - цівочка диму від цигарки, малювала у задушливій кімнаті, візерунки арф, нот, листків паперів, та полум’я що все це пожирало.

Письменниця дивилася на все це і помалу в її очі повералося життя.

Життя та сльози...

Сльози помаленьку почали скочуватися щоками до долу...

- Так ось або ти перестанеш шукати усіляку хєрню і заглянеш в свою Душу,  або я повернуся і так...

Муз махнув рукою, що аж пляшка вислизнула з руки і брязкаючи покотилася по підлозі під стіл...

Від шуму пляшки, що котилася Письменниця прокинулася,

- насниться ж таке, - пробурмотіла та відчула, що в Душі щось почало невпинно наростати. Швидко вмилася, одягнулася, згрібла весь мотлох зі столу в сміттєвий мішок, широко відчинила вікна сонечку і побігла на вулицю.

- Викину сміття та прогуляюся...

В кімнаті одразу стало якось весело, чи то блиск промінчика на шкляній пляшці, що непомітила Письменниця під столом, чи від запаху незрозумілого тютюну, що ще трішки відчувався у кімнаті...

Німі, безмовні стрічки тишини
Вкладалися у крик беззвучний
Стиралися слізьми піску просохлого
Десь дуже глибоко під серцем

Дзвінка, криклива тиша в вухах
Рвала звучання мук грішних
На чверті! На друзки! На шмаття!
Нещадно втоптуючи їх у пам'ять.

Зацвилі очі, колись зелених океанів
Топили в собі останні мрії розуму
Затягуючи в глибини пустоти
Вкриваючи мохом розчарування

Цей день пройшов, його нема
А завтра... завтра теж нема
Так хочеться прокинутися від цього сну
Та це життя... його потрібно було жити...