Героям...

 Душі все прибували і прибували...

Деякі ще навіть не усвідомили що сталося, оглядалися навкруги, - а де беркут? Де вибухи? Тихо ж як...

 Деякі нервово стискали кулаки - не встиг витягти побратима, ой не встиг... А побратим стояв вже поруч стискаючи плече: « Дякую, брате, дякую, що не покинув... як же ш матінка твоя старенька? Ти ж єдиний син? - Я чекатиму її тут... і... і проситиму вибачення на колінах! Не міг по іншому! Не міг... Вона зрозуміє... Це ж вона, рідна, мене навчала, колискових співала:

Вже весна воскресла, трави зеленіють, 

Там на Закарпатті могили чорніють.

Чорніють могили, військом висипані, 

Там лежать герої, що за волю впали.

Що впали за волю, не було ріжниці 

Жінки брали коси, мужчини рушниці.

Молоді дівчата рани завивали, 

Молодих героїв в шпиталь відправляли.

Не одна жертва на Вкраїні стала 

Слава Україні! І Героям слава!"

… мовчать вдвох… крила білосніжні росправляють...

Смерть стояла збоку, та тихо втирала сльозу, - ой, Янголята, Янголята… що ж то ви так… вам ж коханих треба було шукати, діток родити, навчати їх, колискових співати… а ви з палками та на ту наволоч… Стиснула міцніше свою косу та пішла косити чорнодушників...

 Душі все прибували і прибували...

...Молоді дівчата рани завивали, 

Молодих героїв в шпиталь відправляли.

Не одна жертва на Вкраїні стала 

Слава Україні! І Героям слава!..

Фото Руслан Горовий.

Перон

 Він сидів на лавчині коло перону, посміхався та дивився в слід потягу що вже майже сховався за поворотом. Тільки вібрація під ногами та далеке "туууу" нагадувало про подорож... подорож яка підійшла до кінця... Не залишилося ні сил, ні змоги, ні часу. Подорож довжиною в життя закінчувалась зараз і тут. Він чітко відчував це, знав. Страху не було. Страх він втратив ще тоді на вершині Кіліманджаро, коли спускаючись вони помилився з погодою і їх накрила сніжна буря. Заглянувши у вічі смерті страх пропав навіки... Віку прожив, після тої ночі, він ще багато...
 Багато де побував за свій вік: материки, країни, люди, все  калейдоском бігло перед очима... Світанок у Великому каньйоні, видовище фантастично неземної краси. Вперше за багато років він ридав, як маленька дитина від щастя, дивлячись, як сонце поволі але невпинно розчиняє залишки ночі, даруючи світло та тепло, цьому чуду природи. Промінчик за промінчиком прокрадаються в кожну печеру, кожен виступ пробігають. По величним спинам бастіонів- велетнів, ковзають, наче діти на санчатах, і з розгону  шубовкають в річку. І далі, бавлячись на хвилях, біжать туди за обрій. Тоді він вперше запитав себе: "чи бува не в Раю зараз"... Повертався він у Великий каньйон потім ще і ще, мабуть з сотню разів, а може й менше, а може й більше, то не важливо зовсім. І кожного разу - сльози радості, промені сонця і спокій...
 Справжній спокій пізнав він вже у зрілому віці, поживши серед монахів Тібету. Це був час становлення для нього, час пізнання самого себе. Час коли і каміння розкидані і збирати їх не треба. Живучи простим життя разом з монахами, навчаючись примудростям, водночас простого і складного життя тібетця, перестав поспішвти і багато говрити, більше слухати себе і навколишній світ. Спершу, це було наче мить прозріння, потім мить переросла в секунду, секунда в хвилину, хвилина розтягнулася в хвилю благодатного спокою. З посмішкою згадував, як напочатках, годинами про щось розповідав монахам, навіть намагався втягнути в якусь дуже важливу  суперечку. Та вони посміхалися,  - йди помедитуй, казали, - знайди споків в собі. Цей спокій вже більше не покидав його, ні під північним сяйвом полярної ночі, ні під стіною дощу в джунглях Амазонії... Та посмішка, щира, проста посмішка...
 Посмішка блукала по його обличчю й зараз, на лавчині перону, де останній потяг вже зник за поворотом...
 Лагідне сонце закрило йому, в останнє очі, легкий вітер прибрав білі мов сніг пасми з чола...

За все у світі потрібно платити?

#якісь_такі_роздуми
"За все у світі потрібно платити!" відома фраза, чи не так?
 Моя версія - якщо займаешся не своєю справою, чи йдеш не своїм шляхом і справді потрібно платити. Адже займаєш чужий шлях. От і доводиться платити: нервами, здоров'ям, грошима...
Якщо ж ти на свому шляху, платити не доводиться, бо це твій і тільки твій шлях...
Ось так, рідненькі, так що дивіться за що платите, куди йдете...