Кажуть: "життя прожити - не поле перейти" - ну так, погоджуюсь. Життя - це не поле, це шлях. Шлях від народження до смерті. В когось прямий, в когось по колу все, а в кого такий плутнаний, що аж голова обертом. Одні біжать, інші - ледь плентаються. Хтось постійно намагається за його межі потрапити, а хтось навіть не усвідомлює що йде.
Он цей - бреде собі, дивиться під ноги, шпортається, злиться, ями вишукує, горби оминає та по сторанах не дивиться, вдаличінь не заглядає. Коли шлях до верху починається - втомлюється, ниє, сповільнюється. Зате вниз до прірви з задоволенням котиться...
А той он помчав, аж куриться за ним. Та так куриться що мости горять і шлях під ногами палає. Егегей! Ти, куди, чоловіче?! Промчав... і на горі не затримався і повз прірву промчав. Зате ям не відчув, та й шляху свого не побачив. Швидко так, промчав, навіть і зрозуміти не встиг куди мчав, навіщо...
А я йду собі, непоспіхом так, посміхаюся, по сторонам все більше дивлюся. Інколи шпортаю по ямках, часто деруся на верхівки пагорбів. Затримуюся там - яка краса навколо. І далі йду собі. Люблю я свій шлях стільки цікавого на ньому. Бачите?
