Про хвіст, гниття, сморід та Плутарха

 Колись у розмові використав розхожу фразу: «риба гниє з глови» у відповідь отримав: «це відмазка для хвоста». Довгий час сприймав ці фрази як просту гру слів, доки не вирішив «покопати» в цьому напрямку.
І так, мікро дослідження:
 - авторство даного виразу приписують давньогрецькому філософу Плутарху, от тільки фраза у прекладі звучить: « риба починає пахнути/смердіти з голови». Важливий момент - «починає пахнути/смердіти», а не «гнити». Тобто, скоріш за все, автор говорить про те, що коли риба гниє (всередині) запах починається з голови, бо там знаходяться з’ябра через які і відчувається неприємний запах.Відмінність понять «гнити» і «пахнути/смердіти» дуже вагома відмінність. У випадку «гнити» - це початок процесу, у випадку «пахнути/смердіти» - це наслідок процесу.Тепер для мене став зрозумілим зміст: « відмазки для хвоста». Хвіст теж гниє з середини от тільки запах чутно через з’ябри які розташовані близько голови.Дане мікро дослідження можна інтерпретувати до політики, до бізнесу, до життя, та я просто хотів зрозуміти чому «гниє голова» а «хвіст відмазується».

Шість днів.

Творив господь шість днів. 

Шість довгих днів, не тих днів що людських, а тих що Божих. Творив старанно по Божому, творив і посміхався. Творив і вже безмежно, по Божому, любив свої творіння. Творив шість днів. Втомився. На сьомий день замислився. 

Сидів та думав про творіння свої. Чи добре їм буде у створеному? Так, буде! Пройдуть свій шлях, той який оберуть. Пройдуть та прийдуть до Батька свого. Прийдуть усі. Прийдуть бо в любові ростуть. 

Посміхнувся та пішов. Його ж діти до нього прийдуть. Пішов…

А що ж діти… 

А далі ви й самі знаєте…

А він десь там чекає… 

Посміхається… 

Діти ж прийдуть...

Привсячується Вогнику.

Не йди

Ну привіт Самотність...
Я так тебе боявся
Так лякався і уникав
А потім збагнув і прийняв...

Збагнув що навіть у шумі
Буденному вулиці шумі
Ти є там завжди...
Ти всюди зі мною

Коли зрозумів всю твою велич
Пустив тебе в душу
Як добрий господар
нІчого тобі на шумі стояти

Заходь у душу, як в свою кімнату
Заходь і живи...
Живи у мені
Скільки треба тобі
          Не йди...
Буть тут і поруч...
Я звик вже до тебе
З тобою вже добре...

Запах

 Навіть через запах плісені та горілого він відчував нотки запаху тих квітів з її Ангельського віночка...
- Як через сотні чи то тисячі років, десятки війн і пожарищ, збереглися ці стіни???
Навіть сам він, Диявол, не розумів як їм це вдалося...
Ходив руїнами і пам’ять услужливо відмальовувала стіни...
Стіни та Її..

Яка ж це була пристрасть! Ах!!!
Не раз, Він нашіптував ту історію різним писакам. Не вміють вони слухати!
Навіть продавши Душі, не розуміли що таке пристрасть!!!
Знебарвлювали ту розповідь - коханням, радістю, горем, жалістю!
А ті хто малював цю пристрасть, ніяк не могли підібрати, знайти фарб. Фарб щоб бодай відголоски відобразити. Фарби то зтікала плямами, то сохли, залишаючи по собі тріщини на полотні...
Невдахи!!

Це була чиста пристрать!
Чиста як сама матінка Пітьма!
Без будь якого домішку!
Пристрасть і більш нічого!
Він Диявол! Вона Ангел!
Темрява і Світло!
Як сміх і плач немовляти!

Вони зустрілися поглядами кріз світи і воплотилися у цьому місці, в цій оселі...
І кохали одне одного тут...
Так кохали як можуть це робити тільки ВОНИ!
На межі Смерті Світла та Народження Пустоти!
На межі вічної мерзлоти мозку, та вічного горіння Душі!
Летіли на білих крилах охоплених чорним полум’ям!
Летіли так, що а ж всесвіт тріщав по усім швам!
Кохали одне одного без любові, без майбутнього, без минулого!
К-о-х-а-л-и!
Коли вибух насолоди розтер їх в попіл Небес і Пекла, вмирали світи, та народжувались зірки!..
і вмить, всесвіт покрило кригою Пекла...

тільки запах Ангельських квітів...

бити поклони та молитися...

Навіяло фразою:

"Он сказал, что нет таких сил, которые не пускали бы в рай грешную душу — просто она сама не желает туда идти" (с) Чапаєв і Пустота. Пєлєвін...

 Вони р'яно молилися і розбивали чоло в кров. Та що там в кров! В місиво криваве, з уламків черепів та мозку. Від тих ударів здригалося все навкруги. Зводили до верху, зкам'янілі обличчя, і молились. Чи молились? Колись, мабуть... А зараз це безкінечний стогін. Стогін без слів і змісту, без вдячності і покорності...

Хтось завивав, хтось шепотом стогнав...

Очі, випаленені вогнем фанатизму і ненависті (бо немає у фанатизмі а ні любові, а ні доброти), білими плямами застигли як у предсмертних муках... 

І так з віку у вік, розбивали , стогнали і знову розбивали голови, відбували свій безкінечний вік грішні душі у пеклі. Та хоч ворота Раю були поруч, завжди відчинені для них, душі ті небажали йти туди. Їм треба бити поклони та молитися...

Бумер

Це не оповідка, це історія з мого життя...
Якось , втомлений та зденервований, після невдалого тренування, повертався я додому. В салоні автівки негучно грала музика, поволі рухався у вечірньому потоці до дому. Львів, навіть той що називають Новий, це хитромудре плетіння невеличких, як за довжиною так і шириною, вуличок. Плетуся по одній такій вулиці, що зветься Козельницька. Львів'яни знають, вуличка з купою люків, ям, з двостороннім рухом, та дуже незручим нерегульованим перехрестям, через яке вічні корки. До омріяного повороту на Панаса Мирного, де вже можна буде притопити, метрів п'ятдесят. Звідкілясь, з далека почувся надривний гуркіт потужного двигуна, що підсилювався звуком клаксону. Як завжди, подумав я, хтось найрозумніший преться поміж рядами, лякаючи і пішоходів і вдіїв. Так і є,  практично на зустріч мені вискакує чорний бумер. Ну знаєте, такий класично бандитьський, оспіваний попсою, омріяний гопотою. Моргає дальнім світлом, розпихуючи як попутній так і зустрічний потік. Я на ту мить як раз входив у поворот. Швидкість невелика, втома і не дуже багатий водійський досвід заставили мене викрутити кермо так, що вїхав я аж на бордюр. Бумер, навіть не пригальмував, навпаки вдавивши газ і клаксон понісся далі. Відвішавши у сторону БеЕмВу весь свій ненормативний сленг, без пригод добрався в той вечір до дому. І забув про той випадок.
Пройшло трохи часу, придурків на дорогах ставало дедалі більше. В кожній порядній львівській кУмпанії можна завжди поговорити про бардак на дорогах і погану погоду.
Так і сталося. Зустрів товариша з кУмпанією. Присів до них попити кави. Сидимо на терасі, запашна кава, прємна розмова про придурків на дорогах, а поруч парковка і чорий бумер. Згадав я той випадок. Сиджу, розповідаю так як вмію, з красним слівцем, з емоціями, а коли закінчив хлопчина, з кУмпанії товариша, подивився мені в очі і тихо сказав:
- це був я. В мене вмирала мама. Я поспішав... не встиг...
Я просто піднявся і пішов...
Не потрібно засуджувати людей, ми ж не знаємо усієї історії...

Лінії

Провів лінію
З права на ліво
Підкреслив текст
А наче життя

Ще один шмат
Ліг на папері
І одразу ж провалився
У забуття

Креслю і креслю
Десь слово, десь лінію
Спогади, мрії, думки
Відчуття

Пишу на папері
Історію вигадану
Для себе? Для неї?
та неважливо
Все це мина...