Навіяло фразою:
"Он сказал, что нет таких сил, которые не пускали бы в рай грешную душу — просто она сама не желает туда идти" (с) Чапаєв і Пустота. Пєлєвін...
Вони р'яно молилися і розбивали чоло в кров. Та що там в кров! В місиво криваве, з уламків черепів та мозку. Від тих ударів здригалося все навкруги. Зводили до верху, зкам'янілі обличчя, і молились. Чи молились? Колись, мабуть... А зараз це безкінечний стогін. Стогін без слів і змісту, без вдячності і покорності...
Хтось завивав, хтось шепотом стогнав...
Очі, випаленені вогнем фанатизму і ненависті (бо немає у фанатизмі а ні любові, а ні доброти), білими плямами застигли як у предсмертних муках...
І так з віку у вік, розбивали , стогнали і знову розбивали голови, відбували свій безкінечний вік грішні душі у пеклі. Та хоч ворота Раю були поруч, завжди відчинені для них, душі ті небажали йти туди. Їм треба бити поклони та молитися...
