Дзвінок з минулого

Відблиски від монітору на стінах, малювали чудернацькі малюнки. В повній тиші, було чути лише шум заверюхи за вікном. Телефон ожив вібруючи на столі. Взяв телефон зі столику, звикло провівши пальцем по екрану: - Слухаю… - Привіт, Хлопчисько!.. Світ навколо одразу завмер, згорнувся до однієї маленької, пульсуючої крапки на моніторі... Серце спочатку зупинилось а за мить вже намагалось вистрибнути з грудей… В голові вибухнули спогади минулого -такого давнього, такожо жаданого, такого ненависного… - Привіт, мене звуть… - Хлопчисько! А мене, Руда! - випалила вона, за двох, та посміхнулась. Від рудої внеї були хіба лише тільки кумедні веснянки на носі та зелений океан очей. Якось по хлопчачому худорлява, вдягнкта в мішкуваті штани та светрих, який ледь прикривав тату на животі. А ще запах - неймовирна суміш вишуканих парфумів та тютюну… З першої хвилини виникло відчуття що знайомі вони більш як сто років... Розмова, далі якось сама собою, переросла в каву, та з тихого офісу перйшла у подорож по крамницям та першого поцілунку неподалік її підїзду. Наступні декілька місяців шаленості відбились хіба тільки у серці, не міг розум вмістити в собі все це божевілля зустічей, дотиків, нічних дзвінків, переписок, і залишитись несхибленим… Бачились мало що некожного дня, шукали неймалішої нагоди побути вдвох. Кожної зустічі вони задихались від шквалу емоцій один одного, наче бачились в перше і в останнє, кохались так наче за мить світ має померти. Кохались до болю, до втоми. Втомлені лежали на ліжку та мріяли в голос … Прощатись нелюбили вдвох - короткий поцілунок і традиційне «спишимось» і вона біжала в ніч… Тільки от якась параноя перслідувала її: постійно насторожі, наче чекала чогось, дзінки, коли просила зупинити машину та виходила. «То по роботі» - казала і цілувала його. А він і не помічав... Третя година очікування в кафе... Немає відповіді ні на тисячу дзвінків, і сотня смс залишились без відповіді… Нерви натягнуті як тятива, десяток пустих кавових чашок прикрашали стіл... Вона вривається наче ураган в напівпорожнє кафе, всідається на руки, осипає гарячими поцілунками лице, шепоче на вухо "пробач, пробач… немогла говорити, писати… пробач, Хлопчисько» Тягне його у машину, неговорячи жодного слова... Вони кохаються, пристрасно і майже беззвучно… Потім так ж раптово вона в одну хвилю поправляє одяг, зірвавши поцілунок з вуст, втікає. «Спишемось» - ще довго лунає в нього в голові… Наступні зустрічи все коротші і все мовчазніші, тільки пристрасть неслабшає, навпаки, вона наче запалює їх зсередини, наче … Сніг повільно падає на капот авто, де одразу перетворюється на крапі які скочуються кудись в темноту. В салоні грає якась музика, і тишина. Т-и-ш-и-н-а... В вухах бринить справжня какафонія тиши, яка зводить з розому. А ще запах, парфум та цигарок... Ще мить тому вона була поруч, обійми, поцілунки… Сльози він відчув на свому обличчі, гарячі та солоні, що капали з її зелених очей… А тепер тільки сніг і тишина... Пройшло більше року. Рани в душі майже зарубцювались. Знебарвлені спогади, що час від часу до нього приходили у вісні, вже невикликали депресивного споживання алкоголю. Бажання кричати до знемоги змінилось постійним сумом в глибині очей… Тільки час від часу дивлячись в монітор ноутбуку, у повній тиші, проривались спогади...

Щось згадалось... Давним давно, в ті далекі часи, коли замість супермаркетів електроніки були супербудки електроніки на базарах. Йшов 2001... Працював я в першому магазині-будці Технолюксу на Південному. Продавали телевізори, музичні центри, стаціонарні(!) телефони та багато іншої модної і не тільки побутової техніки... І була в нас чудо-шафка з новинками: плеєра на CD диски, на miniCD(!) диски, SONY на такі специфічні диски в квадратних корпусах, диктофони на мінікасети та перший чудо заморської техніки - МР3 плеєр!!! Неділя, вечір, кінець робочого дня і тижня, стоїмо замучені в торговому залі. Заходить тінейджер з батьками. По специфічній говірці, розумію, що вони приїхали звідкісь здалеку (в ті часи Південний ринок був місцем паломництва, чинемало, з усієї України). І ось, довго ходячи по велетенському, сорока метровому магазині, довго переминаючись з ноги на ногу, шепочачи щось на вухо то татові, то мамі, дивлячись з надією та недовірою на нас, тінейджер наважується запитати: а у вас є емерзе плеєр?! - перепрошую, кажу я, - що вас цікавить? В очах тінейджера проявляється переможний блиск, легка посмішка переможця на вустах. Підвищивши голос - еМ! еР! Зе! Плеєр, випалив хлопчина... Я задумався... Він переможно повернувся до батьків - пішли, каже, то не є добрий магазин.І все сімейство, розвернулось і незадоволено, почемчикувало кудись в нетрі Південного... Тільки через якийсь час я зрозумів, що питав він про еМ Пе ТРИ плеєр... Ось така пригода)))